Правове регулювання відпусток за законодавством України

Крім конституційних норм, істотне значення в реалізації юридичних гарантій права на відпустку мають норми трудового законодавства: Кодекс законів про працю України, Закон України “Про відпустки” інші закони та підзаконні акти.

Юридичні гарантії права на відпустку працівників охоплюють широке коло відносин, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням трудових правовідносин. Ці гарантії можна поділити на загальні та спеціальні або додаткові.

Сутність загальних юридичних гарантій полягає в тому, що вони поширюються на всіх працівників або на більшу їх частину. На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюються не на всіх, а тільки на окремі категорії працівників. Вони враховують статеві та вікові особливості працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів) або такі умови праці, що є шкідливими і важкими для організму працівника та коло осіб, яким у зв’язку з особливостями виконуваної ними роботи законодавством встановлені щорічні основні відпустки подовженої тривалості (подовжені відпустки). Такі спеціальні юридичні гарантії спрямовані на захист трудових прав працівників.

Автором зроблено висновок, що закріплення в трудовому законодавстві України матеріальної відповідальності роботодавця за затримку виплати заробітної плати, в тому числі оплати відпусток сприятиме більш ефективному використанню працівниками відпустки відповідно до її призначення.

У другому підрозділі „Удосконалення правового регулювання реалізації відпусток” аналізуються існуючі проблеми, що виникають при здійсненні права на відпустку, та вносяться конкретні пропозиції по вдосконаленню законодавства про відпустки.

В теорії права залежно від видів юридичних норм розрізняють три форми реалізації: використання, дотримання, виконання. Реалізація права на відпустку здійснюється переважно шляхом використання та виконання норм законодавства України. Саме під час здійснення працівником свого права на той чи інший вид відпустки виникають певні проблеми. Вони пов’язані головним чином з недосконалістю норм права, неправильним їх застосуванням та існуючими суперечностями між нормами законодавства.

Чинним законодавством не передбачені норми, які б враховували інтереси не окремого працівника, а інтереси сім’ї взагалі. Тому автор пропонує надавати відпустку подружжю, які мають дітей одночасно. Крім того, висловлюється думка про доцільність надання відпустки працівникам, що мають дітей шкільного віку, у канікулярний період.

Відповідно до ст. 10 Закону України “Про відпустки” правом на щорічну відпустку наділені й сумісники. Автором обґрунтовується необхідність конкретизації норм цього Закону щодо збереження заробітної плати цим працівникам під час відпустки.

В дисертації висловлено пропозицію щодо обчислення загальної тривалості відпустки для деяких категорій працівників. На думку дисертанта, обмеження, закріплене нормою статті 10 Закону „Про відпустки”, не повинне поширюватись на осіб, які користуються правом на щорічну основну відпустку подовженої тривалості та постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до категорії 1 і 2, оскільки така додаткова відпустка надається вказаним працівникам з метою відновлення здоров’я у зв’язку з їх перебуванням або проживанням на забруднених територіях внаслідок аварії на ЧАЕС.

Автором запропоновано закріпити в Законі України “Про відпустки” норму про відшкодування працівникові матеріальних затрат, пов’язаних з відкликанням із відпустки у разі його перебування на відпочинку за межами місцезнаходження підприємства, установи, організації та норму про заборону відкликання з відпустки неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Для спрощення існуючого порядку обчислення тривалості щорічної основної відпустки сезонним та тимчасовим працівникам необхідно визначити конкретну тривалість цієї відпустки у Законі України „Про відпустки”. Це сприятиме більш ефективній реалізації права на відпустку сезонними та тимчасовими працівниками.

Дисертант звертає увагу на те, що при реалізації працівником права на відпустку можуть наступати різні правові наслідки. Одним із таких наслідків є отримання працівником матеріального забезпечення в результаті нещасного випадку на виробництві, який стався з ним під час відпустки. Крім того, нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання, які спричинили втрату працездатності, можуть бути підставою для надання додаткової відпустки працівникам.

У висновках дисертації зазначаються загальні підсумки дисертаційного дослідження, коротко сформульовані основні теоретичні положення, на підставі яких розроблені висновки, що виносяться на захист. Зокрема автор наводить положення щодо: необхідності визначення наступних понять у Законі України „Про відпустки”: “щорічна відпустка”, “щорічна основна відпустка”, “щорічна додаткова відпустка”, “учбова відпустка”, “творча відпустка”, “соціальна відпустка”, “відпустка без збереження заробітної плати”; визначення основних етапів становлення і розвитку законодавства України про відпустки та місця відпустки в системі трудових правовідносин; обґрунтування необхідності узгодження законів та підзаконних актів щодо однакового застосування юридичних термінів; визначення конкретної тривалості щорічної основної відпустки для сезонних та тимчасових працівників; обґрунтування недоцільності поширення обмежень, закріплених статтею 10 Закону України „Про відпустки”, при обчисленні тривалості щорічної відпустки для осіб, які користуються правом на додаткову відпустку відповідно до Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. В роботі визначено напрямки удосконалення правового регулювання відпусток. Один з них пов’язаний із збільшенням загальної тривалості відпустки працівника через систему додаткових відпусток, при наданні яких необхідно враховувати стаж роботи та вік працівника.

Враховуючи досвід країн з ринковою економікою та досвід національної нормотворчості, проведено диференціацію відпусток; внесено пропозиції щодо розширення підстав для надання творчих відпусток та розширення кола осіб, які б могли скористатися додатковою відпусткою, передбаченою статтею 19 Закону України „Про відпустки”; закріплення в законодавстві України норми, спрямованої на реалізацію сімейного відпочинку.