Правове регулювання відпусток за законодавством України

Дисертантом визначені дефінітивні норми: „учбова відпустка”, „творча відпустка”, „соціальна відпустка”, „відпустка без збереження заробітної плати”, які необхідно закріпити в ст. 1 Закону України „Про відпустки” в наступній редакції: „Учбова відпустка – це певний календарний період часу, що надається працівникові з метою здобуття освіти та підвищення свого професійного рівня із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.

Творча відпустка – це тимчасове звільнення працівника від виконання трудових обов’язків з метою виконання спеціальних завдань із збереженням місця роботи та середнього заробітку.

Соціальна відпустка – це певний календарний період часу, що надається жінкам з метою народження дітей та іншим членам сім’ї для догляду та виховання дітей із збереженням місця роботи (посади) та виплати матеріальної допомоги за рахунок держави чи інших коштів.

Відпустка без збереження заробітної плати – це певна кількість календарних днів, що надається працівникам протягом робочого року з підстав, передбачених законом, із збереженням місця роботи (посади), але без збереження заробітної плати”.

Враховуючи існуючі міжнародно-правові норми, зокрема Конвенцію МОП №140, обґрунтовується необхідність внесення змін до Закону України „Про відпустки”, а саме: змінити термін „додаткові відпустки у зв’язку навчанням”, передбачений статтею 4 Закону, на „учбова відпустка”; закріпити наступні види учбової відпустки: 1) для здобуття освіти; 2) професійної підготовки; 3) профспілкового навчання. Оскільки вказана Конвенція №140 Україною не ратифікована, то одним із шляхів подолання розбіжностей є ратифікація зазначеного міжнародного документа.

Правове регулювання учбової та творчої відпусток в Україні здійснюється Законом України “Про відпустки” та іншими підзаконними актами. Але норми, що увійшли до сучасного законодавства України, майже не відрізняються від прийнятих ще в 60-ті роки минулого століття за радянської доби. Автор пропонує розширити коло підстав, що дають право на творчу відпустку, а саме: виконання термінового творчого завдання, проведення додаткових досліджень, закінчення роботи над створенням нових технологій тощо. Доцільно було б встановити тривалість такої відпустки від одного до шести місяців, оскільки виконання таких завдань потребує концентрації розумових здібностей, координації та узгодженості дій працівника і не допускає будь-якого поспіху. В деяких випадках доцільно збільшувати тривалість творчих відпусток у залежності від складності наукового дослідження і з урахуванням особистого трудового внеску працівника. Необхідно надати право підприємствам, установам, організаціям закріплювати в колективному договорі творчу відпустку більшої тривалості, але її термін не повинен перевищувати одного календарного року.

Дисертантом зроблено висновок щодо розширення кола суб’єктів, наділених правом на відпустку, у разі усиновлення дитини безпосередньо з пологового будинку. Виходячи з цього, доцільно п. 2 ст. 17 Закону України „Про відпустки” викласти в наступній редакції: „Особам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка від дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів при усиновленні двох і більше дітей”.

Відповідно до ст. 19 Закону України „Про відпустки” різновидом соціальної відпустки є додаткова відпустка працівникам, які мають дітей. На думку дисертанта, недоцільно називати вказану відпустку додатковою, тому, що Законом вже врегульовано надання щорічних додаткових відпусток (ст. ст. 7, 8 Закону). Пропонується замінити назву “додаткова відпустка працівникам, які мають дітей” на “відпустка працівникам, які мають дітей”. Виникнення права на цю відпустку має бути обумовлене такими факторами: наявністю дітей і фактором самостійного їх виховання. Тривалість відпустки необхідно диференціювати залежно від кількості дітей, що виховуються у сім’ї. Правом на зазначену відпустку повинні користуватися не тільки жінки, а й чоловіки. Враховуючи зазначене, автором зроблено висновок про внесення змін до ст. 19 Закону „Про відпустки”, яку пропонується викласти в такій редакції: „Працівникам, які мають дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, надається щорічно за їх бажанням оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних.

Особам, які усиновили дитину, а також особі, яка взяла під опіку дитину, ця відпустка надається на умовах і в порядку, встановлених частиною першої цієї статті.

Відпустка надається одному з подружжя за їх згодою”.

Враховуючи складну економічну ситуацію в Україні та практику застосування законодавства України про відпустки автор зауважує, що існують випадки, коли у зв’язку з відсутністю роботи неможливо застосувати норму статті 34 КЗпП України, тому пропонується доповнити статтю 26 Закону України „Про відпустки” пунктом другим наступного змісту: „У разі неможливості переведення працівника на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості роботодавець може надавати відпустку без збереження заробітної плати на строк до одного місяця”.

В дисертації обґрунтовується наступна класифікація відпустки без збереження заробітної плати, яка надається: 1) в обов’язковому порядку; 2) за згодою сторін; 3) у разі простою.

Розділ 3. „Удосконалення механізму реалізації права на відпустку” складається з двох підрозділів. У розділі розкриваються основні проблеми, які виникають у процесі реалізації права на відпустку, та пропонуються шляхи їх розв’язання.

У першому підрозділі „Гарантії здійснення права на відпустку” розкривається сутність загальних та спеціальних юридичних гарантій здійснення права на відпустку.

Гарантії права на відпустку беруть свій початок від