Предмет і метод економічної теорії

4. Державне програмування економіки. Економічне програмування   — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання економіки. У загальному розумінні — це процес орієнтації розвитку суспільного виробництва за допомогою регулярного і комплексного впливу держави  на  його  структуру  відповідно  до  передбачених  варіантів  соціально-економічного розвитку і господарської стратегії. Виникло індикативне планування відразу після Другої світової війни у Франції, Голландії, Норвегії, Японії та інших країнах.

При програмуванні здійснюється ранжування пріоритетів, між якими існує поєднання обраних, часто суперечливих, цілей, у т. ч. із системою регуляторів (наприклад, установка на повну зайнятість і зниження інфляції).

Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних і цільових комплексних програм.

Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і носить інформаційно-орієнтуючий характер, даючи змогу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності. Формально така програма носить індикативний (бажаний) характер: конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати участь їй в  державній  програмі  або  діяти  на  свій  страх  і  ризик.  Насправді  держава  використовує  всю систему економічних інструментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові та процентні ставки, прямі субсидії і субвенції), що перебувають в її розпорядженні з тим, щоб забезпечити конкретним фірмам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку і тим самим спонукати ці фірми брати активну участь у реалізації установок програми.

Щодо державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень фірм, то вони носять обов’язковий характер. Однак вказана обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців,

 

добровільно укладаються фірмами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні фірмам-виконавцям, що дозволяє їм розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи перевагу тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).

5. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощення національних господарств ряду країн та утворення великих інтернаціональних економічних комплексів. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до поступового усунення  митних  і  фінансових  бар’єрів,  створення  умов  для  вільного  переміщення  товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Разом з тим інтеграція передбачає уніфікацію цивільного законодавства, соціального страхування і соціального забезпечення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовнішніх умов діяльності підприємств (фірм) різних країни. Нарешті, інтеграція передбачає валютний союз.

Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція сприяє значному підвищенню ефективності виробництва, зростанню конкурентоспроможності продукції, підвищенню рівня життя населення.

Необхідно також підкреслити, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю держави, точніше державних органів ряду країн. Досить сказати, що Римський договір і Маастрихтські угоди — це угоди між урядами, а не приватними фірмами. При цьому макроекономічне державне регулювання інтеграційних процесів відкриває простір інтеграційним процесам на мезо- і мікрорівнях.

6. У сучасних умовах надважливим напрямом втручання держави в економічне життя суспільства є формування інформаційної інфраструктури та забезпечення рівного доступу до неї всім членам суспільства.

7. Забезпечення розвитку фундаментальних досліджень, особливо тих, які потребують значних коштів, довгих термінів окупності і великого ризику. Це відноситься і до нових галузей з невизначеними перспективами.

В цілому державне регулювання як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства; підвищення темпів економічного зростання; створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції; завоювання нових позицій на світових ринках; усунення надмірної диференціації прибутків; підтримка соціального світу і, зрештою, забезпечення на цій основі високого рівня якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру.

Державний сектор. У світовій економічній науці поняття державного сектору пов’язано не  так  з  державною  власністю,  як  із  сукупністю  форм  присутності  та  участі  держави  у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. У такому розумінні державний сектор є основою, спираючись на яку держава здійснює свою діяльність. У сфері розподілу питома вага держави дуже велика, у виробництві втручання держави значно менше, а в обміні — мінімальна.

Державний сектор у традиційному розумінні — це сукупність державних підприємств. Його питома вага для різних країн неоднакова: традиційно мінімальна для США (частка продукції держпідприємств у національному доході — 1—2 %) і значна у країнах Західної Європи (частка держсектора у ВВП Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Світова практика доводить, що державна власність може бути ефективною, оскільки має відповідні переваги порівняно з іншими формами власності. Ці переваги зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки та визначити її остаточну орієнтацію на людину.

У  той  же  час,  незалежно  від  характеру  економічної  системи,  державна  власність  у більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. З одного боку, це пов’язано з розвитком державної власності у тих сферах, де можливості ринку обмежені і знижена мотивація до праці. З іншого боку, ефективність державної власності може знижуватись у галузях

 

з  нормально