Предмет і метод економічної теорії

Сьогодні в розвинутих країнах дедалі більшого розвитку набувають колективні (асоційовані) форми власності, які поєднують індивідуальні та колективні принципи управління виробництвом і розподілом доходів.

Роль людини як суб’єкта економічних відносин полягає також у тому, що об’єктивні економічні закони виявляються і реалізуються через її господарську діяльність.

Людина  як  споживач  реалізує  себе  через  задоволення  своїх  різних  потреб.  Потреби людини можна поділити на потреби людини-працівника і потреби людини-підприємця.

Потреби людини-працівника пов’язані з відтворенням робочої сили, тобто з особистим споживанням. У процесі трудової діяльності людина витрачає робочу силу, яку необхідно відновлювати.     Для     цього     вона     повинна     мати     набір     товарів     і     послуг,     щоб

 

задовольнити  свої  фізіологічні,  духовні  та  інші  потреби.  Задовольняючи  ці  потреби,  людина відтворює себе як працівник.

Потреби людини-підприємця стосуються відтворення матеріально-речових факторів виробництва, тобто виробничих потреб. Для того щоб відновити спожиті в процесі виробництва машини, верстати, обладнання, сировину, матеріали, паливо, електроенергію тощо, підприємець повинен їх придбати на ринку факторів виробництва.

Потреби людини-працівника і людини-підприємця тісно переплітаються між собою, утворюючи спільні потреби людей, задоволення яких забезпечує відновлення особистого і речового факторів суспільного виробництва.

Людина як кінцева мета суспільного виробництва. Людина в її цілісній сутності є головним критерієм розвитку суспільного виробництва і головною його метою. Суспільний продукт, проходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існувати не може, воно не має сенсу. Задоволення різнобічних потреб людини — ось призначення будь-якого виробництва. У цьому аспекті людина зі своїми потребами є природною і кінцевою метою суспільного виробництва й одночасно головним фактором його функціонування.

Таким чином, функціонування і розвиток економічної системи неможливо оцінювати поза існуванням людини, її трудової діяльності, взаємозв’язків, потреб, інтересів, мотивацій. Людина є центральним  елементом  економіки,  вона  є  активним  учасником  господарської  діяльності  як робоча сила, здатна до праці, а також як суб’єкт-споживач, вступаючи в економічні стосунки задля виробництва і споживання життєвих благ.

 

5. Власність, її сутність, форми і місце в економічній системі

 

Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин — економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Виражаючи найглибші зв’язки і взаємозалежності, власність таким чином розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства.

Спочатку  власність  розглядалась  як  відношення  людини  до  речі,  тобто  як  фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало ширшим і змістовнішим.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин. Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється  річ,  як  таке  привласнення  зачіпає  інтереси  інших  людей.  Певна  річ  стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв’язків “людина — річ”, а в площині взаємодії “людина — людина” з приводу привласнення об’єктів власності.

Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворювального процесу — від виробництва до споживання.

 

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об’єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Головним об’єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально- економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність — це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто  зауважити,  що  категорія  “привласнення”  породжує  свій  антипод  —  категорію

“відчуження”.

Відчуження  —  це  позбавлення  суб’єкта  права  на  володіння,  користування  і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

Привласнення і відчуження — парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб’єкта. Якщо один суб’єкт заявив, що “це моє”, це все одно, що він сказав іншим суб’єктам: “це не ваше”. Тому поряд з власником завжди присутній невласник.

Отже, процес привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі “привласнення — відчуження” є внутрішнім