Предмет і метод економічної теорії

 

E = Q : (L+M+ γF)

 

де Е — ефективність виробництва; Q — обсяг виробленої продукції; L — затрати робочої сили (живої праці); М — витрати матеріалів; F — витрати основних виробничих фондів;   γ — коефіцієнт переведення витрат одноразових вкладень в основні фонди.

Вона характеризує зв’язок між кількістю одиниць ресурсів, що застосовуються у процесі виробництва, та одержаною кількістю будь-якого продукту (результату діяльності). Більша кількість  продукту,  отримана  за  певного  обсягу  витрат,  означає  підвищення  ефективності. Менший обсяг продукту за певної кількості витрат вказує на зниження ефективності.

Зазначені розрахунки показників ефективності необхідні для прийняття тих чи інших оптимальних рішень.

По-перше, вони потрібні для оцінки рівня використання різних видів ресурсів і витрат, здійснюваних організаційно-технічних заходів і загальної результативності виробничо- господарської діяльності підприємства впродовж певного періоду.

По-друге, за їх допомогою обґрунтовують і визначають найкращі варіанти господарських рішень щодо застосування нової техніки, технології та організації виробництва, нарощування виробничих потужностей, підвищення якості й оновлення асортименту продукції тощо.

У зарубіжній науковій літературі економічне поняття “ефективності” тісно пов’язане також з альтернативним вибором використанням ресурсів. За такого підходу ефективність розглядається як відношення того, що підприємство справді виробляє (реалізує), до того, що воно могло б зробити (реалізувати) за наявних ресурсів, знань і можливостей. У такому випадку альтернативою виступає вибір різних видів діяльності, а в основу оцінки ефективності покладена порівняльна перевага між отриманим і упущеним прибутком. Останній уособлює дохідні види діяльності, від яких підприємству, зважаючи на різноманітні причини, довелось відмовитись. При цьому може бути дві причини неефективної діяльності підприємства. Перша — зайві витрати (велика кількість відходів), друга — неефективна система їх вибору і розподілу, коли ресурси неправильно розподілені між різними типами діяльності.

Соціальна ефективність суспільного виробництва показує, наскільки його розвиток відповідає вирішенню своєї головної, кінцевої мети — служити споживачу, задовольняти особисті потреби кожної людини.

Рівень життя — це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретно-історичний період. Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ та послуг на душу населення, на одну сім’ю, а також його відповідністю національному соціальному стандарту — прожитковому мінімуму.

Прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для  забезпечення  нормального  функціонування  організму  людини,  збереження  її  здоров’я,  а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Це соціальний орієнтир для формування величини мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії та інших соціальних виплат. Прожитковий мінімум відображає так звану межу бідності населення, за якою настає деградація особистості.

У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують:

—обсяг реального ВВП на душу населення;

 

—середню тривалість життя;

—рівень грамотності населення;

—середню тривалість навчання в країні.

Ці чотири стандарти (ІРЛ) використовуються у світовій практиці експертами ООН для встановлення відповідності рівня життя, освіченості і довголіття країни міжнародним стандартам.

Крім того, для аналізу стану її прогнозування соціально-економічної ситуації в країні розраховують й інші показники:

—рівень мінімальної погодинної заробітної плати;

—рівень безробіття;

—межу бідності;

—коефіцієнт народжуваності;

—рівень охорони здоров’я;

—рівень фізичного розвитку людини;

—якість і комфортність житла;

—тривалість робочого тижня;

—кількість вільного часу та наявність можливостей його раціонального використання;

—умови праці та її безпеки;

—ступінь розповсюдження засобів зв’язку та комунікацій;

—стан і екологічна місткість навколишнього середовища тощо.

Між економічною та соціальною ефективністю виробництва існує тісний взаємозв’язок. Економічна ефективність є матеріальною основою вирішення соціальних проблем. У свою чергу, соціальний розвиток суспільства (зростання добробуту народу, його освітнього й культурного рівня,   свідомого   ставлення   робітників   до   праці   та   ін.)   суттєво   впливає   на   підвищення ефективності суспільного виробництва.

 

4. Форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне

 

Форма суспільного виробництва — це певний спосіб організації господарської діяльності. Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство.

Натуральне господарство — такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не

набувають товарної форми і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Основні риси натурального господарства:

1) замкнутість  економічної  діяльності.  Кожна  господарська  одиниця  відокремлена  від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім необхідним для життя, тобто є самодостатньою;

2) грунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці. Законом його розвитку, як правило, є просте відтворення;

3) відсутність обміну. Продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо  надходить  до  їхнього  особистого  й  виробничого  споживання  без  зворотних зв’язків;

4) панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях (первісна община, латифундія