Предмет та метод історії економіки та економічної думки

У США альтернативою кейнсіанству стала чиказька школа неолібералізму, що сповідувала ідеї монетаризму. Очолював школу відомий американський економіст Мілтон Фрідмен. Монетаризм

центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком. У широкому сенсі монетарним — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці США та інших розвинених країн. «Монетаристське відродження» не було випадковою відповіддю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу. Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960» І сформульований так: зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін. М. Фрідмен у своїх працях, на відміну від кейнсіанських концепцій, визначальну роль віддавав грошовому (монетарному) фактору в досягненні макроекономічної стабільності. На відміну від кейнсіаиства, природу та причини циклічності ринкової економіки М. Фрідмен вбачає у порушенні монетарної стабільності, непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, негативних наслідках невираженого втручання держави в економіку, передусім його емісійної політики. М. Фрідмен та його прихильники вважали, що розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші мають значення».

 

3.Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

 

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX ст. Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напрями — неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (інституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — неоінституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Другий напрям — нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX — на початку XXI ст. вельми складні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи, або «рукави»: «індустріально-соціологічна школа», «школа суспільного вибору», «кон'юнктурна школа».У більшості напрямів неоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інституціональних теорій до цього часу так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумовлені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності. Засновником неоінституціоналізму із повним правом вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними витратами неоінституціоналісти припускають існування транзакцій-них витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже зазначалося, відображає спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов'язана з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:

• теорія ігор (О. Моргенштерн, Дж. Неш);

•теорія неповної раціональності Г. Саймона;

•економіка угод (Л.