Проблема патріотичного виховання підлітків у педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського

Ретроспективний аналіз цієї проблеми дає змогу стверджувати, що поняття “патріотизм” як логічно оформлена загальна ідея має давнє походження. Сам термін визрів значно пізніше (що цілком природньо, адже поняття завжди з’являється раніше терміна), але вже факт його існування є свідченням одвічного прагнення людства до спільності з метою самозбереження свого роду, племені, нації як етносу. 

У цілому ж понятійне навантаження терміна “патріотизм” на філософському рівні відображає систему поглядів народу на природу і суспільство; на масово-побутовому рівні виражає успадковану і культивовану в народі любов до всього свого рідного (мова, культура, традиції тощо) ; на раціонально-суспільному рівні патріотизм являє буття народу в часі, самоусвідомлення і самоутвердження себе як етносу серед інших народів світу і співпрацю з ними; на особистісному рівні сповідує почуття любові і відповідальності за долю свого народу, свідому постановку інтересів суспільства вище за власні. Сформовані, підтримані і примножені вихованням, усвідомлені і закріплені в етнічному інстинкті самовиживання, патріотичні почуття допомагали особі і національному загалові в цілому мобілізувати свої внутрішні фізичні і духовні сили у боротьбі за своє природне і суспільне виживання, що передбачало надзвичайну живучість і генеративність патріотизму, тобто його здатність до відновлення, відтворення, часто – спонтанно, без цілеспрямованого наукового чи політичного втручання в суспільну свідомість. 

Історико-педагогічний аналіз творчої спадщини В. О. Сухомлинського дає підставу стверджувати про намагання педагога розв’язати проблему гармонійного виховання людини і громадянина, яке виражалося у його надзвичайній обізнаності як з досвідом, методами, підходами та засобами народного виховання, у зв’язках з культурою, звичаями і традиціями українського етносу, так і в його творчому підході до застосування у своїй практичній діяльності ідей прогресивних діячів і педагогів. 

Не маючи можливості відкрито виступати проти цілеспрямованої орієнтації на заполітизовану освіту, яка за своєю природою формувала безетнічних конформістів-”безбатченків”, В. О. Сухомлинський бореться за збереження всього людського в людині, переконуючи, що досягнення науки і техніки без культивування духовності може втратити не лише смисл, а й призвести до небажаних негативних наслідків у суспільстві. У 60-х роках педагог зробив якісно новий перехід від суто інтернаціоналістичної педагогіки до акцентування на національну культуру, розвиваючи в учнів цілісне сприймання світової культури крізь призму національної самосвідомості. Ідучи шляхом збагачення духовної культури особистості, він використовував у вихованні етнічні, психологічні і соціологічні підходи, ввів в обіг такі нетрадиційні для радянської педагогіки поняття, як дух, духовність, сердечність, людяність, совість, сором, повага тощо. Зокрема, розглядаючи поняття “дух” як особливу форму освоєння людиною світу і водночас як форму її саморозвитку, В. О. Сухомлинський дав визначення, що “дух – це сукупність усіх багатьох надбань свідомості, розуму, почуттів, сукупність, сконцентрована у яскраво вираженій індивідуальності”. 

Висунута В. О. Сухомлинським ідея формування людини, її світогляду найяскравіше проявляється у процесі патріотичного виховання, яке, на думку педагога, є саме тією сферою духовного життя, що проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина. 

Розглядаючи патріотизм як сукупність політичних і моральних ідей, моральних почуттів, В. О. Сухомлинський здійснював патріотичне виховання на основі гармонійного взаємозв’язку інтересів особистості і держави, наголошуючи при цьому на недопустимості відриву впливу на свідомість і почуття від діяльності з обов’язковим урахуванням особливості духовного життя вихованців у різні вікові періоди. При цьому він підкреслював, що, по-перше, патріотичні і моральні ідеї трансформуються в стійкі духовні утворення – погляди, переконання, ідеали, ціннісні орієнтації – за умови, коли особистість добуває їх дослідницьким, трудовим, евристичним шляхом з певної системи знань, відомостей, художньо-естетичних образів, національних традицій, звичаїв тощо. По-друге, удосконалення в учнів світоглядної свідомості патріота відбувається шляхом оновлення змісту освіти, який за своїм обсягом і характером має відображати насамперед ідейно-ціннісне багатство рідного народу і вищі здобутки світової культури, сприйняті крізь призму національної свідомості. По-третє, участь школярів у суспільно корисній праці, яка має патріотичне спрямування, повинна носити дієву форму розвитку обов’язку і відповідальності перед Батьківщиною. По-четверте, ставлення вихованця до свого фізичного і психічного здоров’я необхідно розглядати не тільки як особисту справу, а й як вияв відповідальності перед суспільством і державою. По-п’яте, необхідність реформування педагогічної думки вимагає, щоб учитель був переорієнтований із ролі інформатора і контролера, організатора виховних заходів на старшого товариша, друга, духовного орієнтира, наукового консультанта, організатора самостійного здобуття знань, творчості школярів, їхньої самоосвіти і виховання. 

В. О. Сухомлинський створив принципово нову систему виховання, в центр якої поставив учня як суб’єкта виховання, спрямувавши виховний вплив на його внутрішній світ, духовність. Зокрема, весь процес патріотичного виховання в отроцтві вчений будував на психологічній основі поступового переходу від зовнішніх регуляторів активності підлітка у внутрішні детермінанти його поведінки і діяльності. Формування ж і виховання патріотичних переконань та ідеалів базувалося на психологічних закономірностях: 

- розуміння підлітком моральних цінностей; 

- усвідомлення і переживання моральних понять у реальних взаєминах з людьми; 

- суб’єктивне ставлення підлітка до істин і сприйняття суспільно значущих моральних цінностей