+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
12
Мова:
Українська
навіть у російській історіографії .
Схема Грушевського, яка стала каноном сучасної української історіографії, однак, у своїй загальноісторичній частині мала один дуже істотний недолік, а саме: вона не була завершена, бо охоплювала історію України лише до кінця 18 століття, закінчуючи її ліквідацією Козацько-Гетьманської держави. «Далі залишалося дике поле “пропащого часу” (за виразом М. Драгомано- ва), де тільки в ділянці культурно-національного життя починала колоситися нива українського відродження»2*.
Для Грушевського 19 століття в історії України – це було «століття українського відродження» , яке він розумів, головне, як культурно-національне відродження українського народу. Саме історія цього відродження становить у концепції Грушевського основний зміст української історії 19-20 століття. Таким чином, широка й повноводна ріка історичного процесу України переходила у вузький, хоч сильний і швидкий потік, за межами й осторонь якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. Й що головне, українська національно-визвольна революція 20 століття й відродження української державності з’являлися не як наслідок історичного розвитку України в 19 столітті, а як нібито щось припадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути або навіть взагалі не могло б бути; а в кращому разі, як наслідок і витвір українського національно-культурного руху попередньої доби. Годі й казати, що це створювало на майбутнє велику небезпеку для української історичної науки й, будь-що-будь, для української національної політики.
Це стало особливо ясним на початку 1920-х років, коли українська національна революція зазнала військової й почасти політичної поразки, й коли перед українством лишилася тільки можливість культурного відродження України і – бодай тимчасово – більш-менш відкритий шлях до нього. Одною з важливих і невідкладних вимог цього відродження, скерованою передусім до українських істориків, але не тільки до них, було створення нової – революційної – схеми української історії, і, в першу чергу, історії 19 – початку 20 століття, передреволюційної доби в новітній історії України. Концепція Грушевського такої схеми не давала й, звичайно, не могла дати.
Практична потреба цієї схеми з’явилася насамперед в академічному житті, зокрема в університетському викладанні. Обмежуватися в курсі історії України часами до 19 століття було вже неможливо: нова совєтська доба вимагала від нас, істориків, скерувати увагу цілого курсу в бік соціяльно-економіч- них чинників історичного процесу, і то переважно нової доби – 19-20 століття. Цих вимог концепція Грушевського ніяк не могла задовольнити. Якийсь час можна було давати собі раду, чи, просто кажучи, лявірувати, себто, мовляв, через брак часу, курс звичайно не дочитувався до кінця й спинявся на ліквідації Гетьманщини 18 століття, а далі... починалися академічні вакації. Ясна річ, це не могло тривати довго. З другого боку, розвиток історичної науки, бурхливий розцвіт її на Україні в середині і другій половині 1920-их років, ставив перед істориками ту саму вимогу й те ж завдання – продовжити схему Грушевського до 20 століття, принаймні до 1917 року – й, як програма-maximum, замінити її новою революційною концепцією.
Не випадково перші спроби в цьому напрямку вийшли з кіл університетських вчених і були пов’язані з їх викладами. Тут треба згадати насамперед «Матеріяли до економічно-соціяльної історії України 19 століття» (томи І- II і конспект III тому, Одеса, 1925, 1927, 1929) Михайла Слабченка, професора Одеського Університету (тоді І. Н. О.). Це була «перша наукова спроба подати історію України 19 століття й одна з перших спроб утворити схему українського історичного процесу 19 століття»3*.
Подібне значення, хоч дещо інший характер (хрестоматія) мала «Україна в епоху капіталізму» (І-Ш, Харків-Полтава, 1924-1925) , праця Матвія Яворського, професора Харківського І. Н. О. й Українського Інституту марк- сизму-ленінізму. Були й інші спроби – загального й спеціяльного характеру, які з’явилися здебільшого на ґрунті відповідних університетських курсів і семінарів і, в першу чергу, були призначені для них.
Чи дали ці спроби й публікації науково-обґрунтовану схему історії України 19-20 століття? Звичайно, ні, бо й не могли її дати. В цих матеріялах, хрестоматіях і нарисах були тільки перші спроби, мовляв, ескізи цієї схеми, іноді досить хаотичні або й просто примітивні. Вони тільки тимчасово і лише частково могли задовольнити пекучі потреби академічного викладання. Зате вони мало, іноді дуже мало, давали для науки. Треба було спочатку дослідити, науково простудіювати на підставі джерел, які ще треба було знайти й вивчити, низку основних проблем і спеціяльних питань української історії 19-20 стол., і в межах і можливостях кожної з цих проблем, кожного з цих питань – і дослідів над ними – збирати, мовляв, цеглини для майбутньої будови наукової схеми історії цієї доби. Ця робота почалася в широкому масштабі в середині 1920-их років, в різних науково-історичних осередках УССР, зокрема в Академії Наук, включно з Історичною Секцією Грушевського. У цій роботі довелося й нам взяти участь, спочатку на терені Київського Університету, а потім (з 1926 року) у ВУАН, у ближчій і дружній співпраці з одеським осередком М. Є. Слабченка й харківським осередком акад. Д. І.