Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

століття. Ця територія, заселена українською людністю, до кінця 18 століття перебувала під владою Речи Посполитої Польської, і щойно тоді потрапила до складу Російської імперії, ще не об’єднана органічно з кол. Гетьманщиною. Цю територію російський уряд досить довго вважав за «край польський», а потім визначив терміном «Юго-Западный Край» Російської імперії.

в) Поміж цими двома Українами, російською і польською, лежав до кінця 18 стол. окремий величезний простір – Південної України, з давніх-давен органічно зв’язаний з цілим комплексом українських земель, але в нову добу української історії (16-18 ст.) певною мірою відокремлений від нього й репрезентований до 1775 року державою (республікою) Війська Запорозького Низового й турецько-татарськими володіннями на півночі Чорноморщини, а пізніше т. зв. Новоросією, або Новоросійським Краєм, який Росія ще довгий час, навіть вже по революції 1917 року вважала за органічну частину Російської держави .

Поза межами цих 3-х частин Української Землі були:

г) Західньо-Українські Землі – Галичина, Буковина й Закарпатська Україна, які до середини 20 століття ніколи не належали до складу Російської імперії; й

ґ) терен нової української колонізації, між Доном і Волгою й між ними й Кавказьким хребтом, – територія, яку можна умовно назвати Полуднево- Східньою Україною.

Об’єднання всіх цих окремих теренів в одну й єдину національно-терито- ріяльну цілість, іншими словами, процес формування Української національної території й створення Українського національно-територіяльного масиву, який відбувався в 19 столітті, відбувається і в 20 столітті, і, будь-що-будь, не завершений і досі, становить один з найголовніших процесів української історії 19-20 століття, і тим самим дуже важливу, зокрема з методологічного погляду, проблему новітньої української історіографії – проблему територіяльну.

Треба зауважити, що ця проблема не така проста, як воно може здаватися на перший погляд. Бо мова мовиться не про механічне сполучення, мовляв, зліплення окремих територій, не про уніфікацію їх адміністративного устрою й режиму, не про нівеляцію їх історичних особливостей в загально-українському казані. Ні, йде про процес органічного з’єднання, споєння всіх цих елементів – географічного, економічного, політичного – в єдиний національно- територіяльний комплекс сучасної, новітньої України, а принаймні того, що іноді – мабуть, не зовсім точно – зветься Великою Україною.

Одним з дуже важливих чинників, який так чи інакше впливав на напрямок і хід цього процесу, було перебування українських земель у складі чужої великої держави – Російської (чи Всеросійської) імперії, централістична політика якої була якраз скерована на те, щоб не допустити до створення таких великих національно-територіяльних масивів, як Україна. Якщо російський уряд зберігає, з певних політичних та військово-стратегічних причин, майже до кінця царської імперії комплекс Правобережної України, як «Юго-Западного Края», зі спільним генерал-губернаторством, з великими відмінами у громадському устрою (маємо на увазі відсутність земств на Правобережжі, які утворені були там щойно 1911 року), то Полуднева Україна, або «Новоросійський Край» втрачає свою адміністративно-політичну єдність (генерал-губернаторство) у другій половині 19 століття, перетворюючись на 3 звичайні російські губернії і зберігаючи лише подекуди – і то здебільшого в побутовому вжитку – давнішу назву «Новоросія», а Лівобережна Україна, втративши своє генерал-губернаторство ще в першій половині 19 століття й так само ставши 3 російськими губерніями, поволі губить і свою колишню назву «Малоросія», яка від другої половини 19 ст. поширюється вже на цілу підросійську Україну, як Лівобережну, так і Правобережну. Не можна, звичайно, іґнорувати або недо- цінювати й ці адміністративні й термінологічні зміни. Але не вони відіграли вирішальну ролю в процесі формування Українського національно-територі- яльного масиву. Значно більший, можливо, навіть вирішальний вплив на цей процес мав економічний розвиток України в 19 і на початку 20 століття.

Друга проблема, історична і наукова вага якої самозрозуміла, це проблема економічна: процес капіталістичного розвитку України, і в цьому процесі – консолідація українських земель з відмінною історичною та економічною долею в єдиний національно-господарський організм. Ця проблема була вже об’єктом дослідів історичної та історико-економічної науки – української, російської й закордонної, досовєтської, совєтської й несовєтської, – висновки якої іноді діяметрально протилежні: теорія «єдиного всеросійського ринку»; теорія самостійного українського господарського організму; різні проміжні між цими протилежностями – концепції і думки. Розкладаючи і ліквідуючи фев- дальне господарство й кріпацьке суспільство українських земель і створюючи всеукраїнський ринок, капіталістичний розвиток України в 19 столітті й був головним чинником перетворення українських земель в єдиний національно- територіяльний масив України.

Але й ця проблема – проблема економічна – в українських умовинах 19 століття становить проблему комплексного характеру. В дослідженні цієї проблеми мусимо, крім внутрішніх чинників господарського життя та його розвитку, приділити належну увагу таким питанням, почасти дуже дискусійним, як-ото: а) становище українського господарського організму в оточенні чужого економічного світу, передусім російського і польського, які мали не лише економічний, але – що було далеко важливіше й важче – й політичний вплив на українську економіку; б) зв’язане з цим питання про колоніяльність української економіки або про колоніяльний характер