+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
12
Мова:
Українська
економічної політики Росії щодо України; в) питання про взаємини і боротьбу українського капіталу з капіталом російським і польським, і боротьбу тих капіталів між собою за український ринок; г) питання про ролю закордонного капіталу в економічному розвитку України, зокрема в другій половині 19 й на початку 20 століття, й пов’язане з цим, але самостійне; ґ) питання про ролю України у світовій економіці та їх обопільні зв’язки; д) внутрішні аспекти розвитку українського господарства в ту добу (цілий комплекс аграрних, промислових, торговельних, фінансових, транспортових, технологічних тощо питань) ; е) питання про економічну районізацію України (в історичному аспекті й відмінність характеру й темпу господарського розвитку головних економічних районів України; й нарешті, є) питання про колонізаційні процеси – внутрішній і зовнішній – України за даної доби, – питання, яке може бути й окремою проблемою між першою (територіяльною) і другою (економічною) проблемою .
Третя проблема, яка стоїть перед дослідником історії України 19-20 стол. – це, ясна річ, проблема політична, зокрема: а) державно-правний і політичний стан і статус України в складі Російської імперії; б) імперська політика щодо України; в) реакція політичних кіл України та тую політику; й г) формування – ідеологічне та організаційне – української політики в 19-20 стол.
Четверта проблема, цілком природно, пов язана з попередньою, – це проблема української провідної верстви в 19 і на початку 20 століття. Ми вже торкалися цього питання, зокрема у спеціяльній доповіді в УВАН . Не спи- няючися зараз на цьому, зазначимо тільки, що без дослідження і розв’язання цієї проблеми, історичний розвиток України в 19-20 стол. буде незрозумілий. І ця проблема досить складна, а головне майже не розроблена в науці. Її не досліджувано в совєтсько-українських умовах ні в 1920-х роках, коли ще був сильний вплив народницької (точніше, неонародницької) історіографії, ні пізніше, аж до цього часу. А на еміґрації студії над цією проблемою дуже утруднені передусім через брак тут відповідних архівних джерел, а почасти й під тиском залишків і традицій народницької історіографії, для якої ця тема була й залишилася дуже непопулярною. Між тим, ми конче мусимо знати історію провідної верстви на Україні в 19 – на початку 20 століття. Це історія українського (в територіяльному розумінні цього слова) дворянства, його а) еволюція в історично-територіяльних рамцях, себто на Лівобережжі, Правобережжі, Полудневій Україні й т. д. ; б) консолідація в масштабі цілої України (принаймні т. зв. Великої України) ; в) роля в національному (культурному і політичному) русі, й, нарешті, г) уступання, як провідної верстви, в нових історичних умовах – на межі 19 і 20 століть.
П’ята проблема, пов язана з попередньою і, звичайно, з усіма іншими, як перед нею, так і після неї, це проблема соціяльно-політична, проблема соціяльної структури України в 19-20 стол. Це, ясна річ, не питання «без- клясовости» чи «клясовости» української нації, яке давно вже вирішене в українській історіографії, і яке дуже примітивно, а головне, зовсім даремно намагається накинути (й закинути) нам совєтська критика. Це просто питання нормального розвитку соціяльної структури України й українського народу в епоху капіталізму і, звичайно, в державно-політичних рамцях Російської імперії. Зокрема, це питання історії українського селянства й історії українського (територіяльного) міщанства і ролі їх обох у формуванні українського капіталістичного суспільства і, як спеціяльне питання, проблема української буржуазії й українського пролетаріяту, яка була колись дискусійною й яка не втратила певних ознак дискусійности й дотепер.
Шоста проблема – проблема культурного процесу України в 19-20 стол., а зокрема питання українського культурно-національного (чи національно- культурного) відродження 19 століття, досі була центральною темою української історіографії в її дослідах над 19 і початком 20 століття. Це мало свої позитивні й негативні наслідки. Позитивним було те, що зібрано й частково систематизовано та опубліковано й досліджено великий джерельний історично-культурний матеріял, який конче потрібний для загальної історії цієї доби. Зате неґативно, а то й шкідливо відбилася на дослідах над цією проблемою канонізована схема культурного процесу, як виключно українсько-етнічного, українсько-мовного, а навіть українсько-політичного процесу, до якого, майже до останнього часу, включалося тільки те, що говорилося, писалося й творилося українською мовою або діячами й творцями (вченими, письменниками, мистцями, тощо) українського етнічного походження. Все інше – й велике культурне багатство України вважалося за неукраїнське (або не за українське) й віддавалося чужій культурі, переважно російській і польській. Крайня пора вже цю політику роздавання культурних цінностей України й, будь-що-будь, збіднення українського культурного капіталу – припинити. Все, що було створене на Українській землі, силами українських (територіяльно й національно) культурних діячів (та установ), незалежно від їх етнічного походження й характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить до
України. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору. Лише така картина культурного розвитку України дасть правдиве й повне уявлення про стан і тенденції українського культурного процесу в 19 і на початку 20 століття.
Й нарешті, сьома основна проблема, яка є не лише підсумком