Проблема українського університету у Львові в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: суспільно – політичний аспект

З архівних матеріалів Центрального державного історичного архіву України у Львові важливе місце належить документам президії Галицького намісництва. Це, зокрема, донесення повітових староств про агітаційні акції за відкриття українського університету, копії листування президії намісництва з австрійським урядом в університетській справі. Важливими для дослідження є особисті фонди адвокатів, що захищали студентів на «процесі 101-го» 1911 р., – Володимира Старосольського, Володимира Охримовича та Ярослава Веселовського. З особистих фондів Юліана Романчука, Степана Томашівського, Юліана Бачинського, Михайла Павлика, Кирила Студинського, Гната Хоткевича використано листування у справі українського університету, а також документи, що засвідчують спроби політично скоординувати рух за університет. З документів Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові використані проекти заснування українського університету, меморандуми до уряду, звіти при поїздки делегацій товариства до Відня тощо. 

Поряд з архівними документами важливою базою дисертації є опубліковані матеріали, які можна поділити на такі групи: звіти органів державної влади (щорічні стенограми засідань Галицького сейму та Державної Ради), тогочасні історико-довідкові та статистичні видання, документи учасників боротьби за український університет, спогади очевидців, програми політичних партій, публіцистика, українська та польська преса. 

У другому розділі «Основні етапи боротьби за український університет у Львові» простежується історичний розвиток української університетської справи протягом ХІХ ст., характеризуються українські політичні сили, визначаються передумови та причини переходу до якісно нового етапу боротьби за український університет у Львові, викладаються основні віхи університетських змагань українських студентів і викладачів у 1899-1914 рр. 

Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. стали в історії народів Габсбурзької монархії періодом виразного політичного, економічного, культурного поступу. Ці процеси зачепили і Галичину, де ситуація водночас характеризувалася загостренням українсько-польських стосунків. Чи не найбільше українсько-польське суперництво розгорнулось у сфері освіти. Вважали, що одержання знань рідною мовою є необхідною передумовою подальшого розвитку нації. 

«Весна народів» в Австрії стала могутнім поштовхом до боротьби українців за свої права у Львівському університеті, створила умови для активізації суспільно-політичного життя Східної Галичини. Українська делегація на Слов’янському конгресі в Празі 1848 р. заперечувала домагання польських представників стосовно запровадження польської мови у Львівському університеті і стверджувала, що останній мусить стати українським. Важливо відмітити, що справедливість українських домагань визнавав тодішній австрійський уряд. 

Питання про національний характер Львівського університету постало з новою силою в період конституційних реформ в Австрійській монархії в 60-ті роки ХІХ ст. Шукаючи противагу польським автономістським домаганням, Відень потребував союзу з українцями і недвозначно давав зрозуміти останнім свою готовність українізувати Львівський університет. Наприклад, у відповідь на ухвалу Галицького сейму 1869 р. про полонізацію університету австрійське міністерство віросповідань та освіти заявило, що утримання двох польських університетів у Галичині не належить до обов'язків держави і кривдитиме другу національність краю. 

Проте уряд в умовах зовнішньої та внутрішньої нестабільності у державі 60-х-70-х рр. ХІХ ст. не був послідовним у своєму ставленні до вимог польської політичної еліти Галичини. Поляки поступово перебирали у свої руки керівні ланки галицької автономії. Логічним наслідком цього стала також і поетапна полонізація Львівського університету, якій уряд чимраз то менше опирався. Щоправда, імператорська постанова від 4 липня 1871 р. впроваджувала утраквістичний (двомовний – польський і український) принцип викладання в цьому навчальному закладі, і формально уряд завжди визнавав утраквізм Львівського університету. Але в 70-х роках, внаслідок слабкого розвитку верстви національної інтелігенції, мізерних економічних можливостей українці не змогли результативно захистити свої національні інтереси в стінах університету. Поляки захопили у свої руки переважну більшість кафедр. У 1900 р. на трьох факультетах Львівського університету українці обіймали лише 6 професорських кафедр і одну доцентуру. Диспропорція між реальним станом українських викладів у Львівському університеті та освітніми потребами українців була ще більш помітною на прикладі статистики студентів. За офіційними відомостями, з 1819 студентів, що навчалися на чотирьох факультетах Львівського університету 1899 н. р., студентів-поляків (католиків) було 895 осіб, українців (греко-католиків) – 545. 

Провідні українські сили усвідомили важливість боротьби не лише за нижче і середнє шкільництво, але й за національну вищу школу наприкінці 90-х років ХІХ ст. Відтоді питання українського університету постійно піднімалось на сторінках української партійної преси і традиційно розглядалось крізь призму українсько-польсько-австрійських взаємин. Найважливішою передумовою для здобуття власної вищої школи в Галичині було помітне піднесення на зламі століть національної свідомості українців. Університет ставав нагальною потребою подальшого культурного і політичного прогресу. 

На початку ХХ ст. Львівському університетові довелося стати ареною запеклої боротьби української молоді «за право української викладової та урядової мови». Ця боротьба надала рухові галицьких українців за національну вищу школу якісно нового змісту та форм. З актуалізацією в студентському русі університетського питання, що не