Психологічні аспекти лексичного розвитку дошкільників

Наталія Горбунова

 

 

Психологічний аспект змісту навчання мови пов’язаний з такими поняттями, як свідомість, відчуття, сприйняття, уявлення, мислення, пізнання. Навчання мови – це розвиток мислення дитини, вдосконалення і збагачення способів вираження думки новими мовними засобами. Мислення – вища форма пізнавальної діяльності дитини, тому процес навчання мови – це процес пізнання нових явищ за педагогічних умов.

Перш за все розглянемо фізіологічні механізми мови. І. Сеченов зазначав, що матеріальною основою мови є діяльність головного мозку з його відображувальними механізмами. І. Павлов висунув загальну ідею і деякі основні принципи роботи механізму мови, сформулював перші фундаментальні положення мовних механізмів. Сукупність вищої нервової діяльності він розподіляв на три інстанції: перша – підкорка з її безумовними рефлексами (для співвідношення організму з середовищем); друга – великі півкулі (без лобних долей), де при допомозі умовних зв’язків здійснюється новий принцип діяльності – сигналізація, безумовні агенти пов’язуються, заміщуються іншими агентами, які виникають у результаті впливу різних подразників; третя – заміщення перших сигналів другими, тобто словами. І. Павлов зазначав, що основними компонентами мови є кінестезичні подразнення мовних агентів. Цим самим він визначав концепцію вихідного ланцюга механізму мови. На його думку, вихідними мовними сигналами є аферентні імпульси, що йдуть від організму мови до центру і саме ці сигнали можуть бути замінені іншими. Отже, була знайдена область матеріальної структури мовних сигналів – мовнорухливий аналізатор. Розвиток мовнорухливого відділу кори проходить на основі функціонуючого мовносприймального апарату і в зв’язку з розвитком артикуляційного апарату.

Процес аналізу й синтезу комплексних мовних подразників раніше ніж у мовнорухливому досягає такого рівня, коли для дитини стає можливим виділення окремих звуків з усіх сприйнятих мовних сигналів і пов’язування їх в окремі слова. Поступово дитина починає пов’язувати ці слова з певними предметами і явищами навколишнього світу. Цим пояснюється те, що дитина спочатку не вимовляє слів, але розуміє їх (М. Красногорський, А. Іванов-Смоленський).

З фізіологічної точки зору слово є універсальним засобом сигналізації, яке може замінити всі можливі для людини подразники. Засвоєння слова є утворення тимчасового нервового зв’язку між ним і образом об’єкту реального світу. Ці зв’язки утворюються в корі головного мозку за законами, відкритими І. Павловим. Слово тільки тоді стає замісником реального предмету, коли в його основі є конкретне уявлення.

У процесі оволодіння першими словами дорослий звертає увагу на предмет та голосно називає його. Внаслідок одночасного впливу обох подразників у корі великих півкуль проходить закріплення образу предмета і його назви. З усіх асоціацій, які лежать в основі становлення другої сигнальної системи, особливу роль відіграє зорово-слухова асоціація. Отже, засвоєння дитиною нового слова полягає в створенні зв’язку між словом і тим предметом або явищем, яке воно визначає. Чим більше буде використано при цьому аналізаторів, тим ефективніше проходитиме процес засвоєння слова. Розвиток словника дитини потребує врахування особливостей фонематичного слуху.

Специфічність свідомості у відображенні світу реалізується через значення. Функція значення полягає в культурному структуруванні чуттєвих образів свідомості: суб’єкт здатен засвоювати зафіксовані історичним досвідом знання – продукти суспільно-історичної практики. Психологічно значення – це надбання свідомості, узагальнене відображення дійсності, вироблене людством і зафіксоване у формі поняття, знання або навіть у формі вміння як узагальненого образу дії, норми поведінки тощо (О. Леонтьєв).

Психологічна структура значення, яка відображає особливості індивідуальної картини світу суб’єкта, завжди перебувала в полі зору психологів. За Л. Ви-готським, значення слова – «це єдність узагальнення та спілкування, комунікації і мислення» [2; 318]. Отже, значення – це психологічний феномен, який репрезентує динамічну ієрархію процесів, за допомогою яких визначається відповідність між системним значенням слова і продуктами когнітивного та афективного досвіду – індивідуальною картиною світу людини, яка актуалізується поточною ситуацією. Найвищою формою значення, на думку вченого, є поняття, які утворюються на основі істотних властивостей і характеристик предмета.

Схожі ідеї щодо визначення структури та функцій значення слова викладено у працях О. Лурії. На його думку, будь-яке слово має дві основні складові, що виконують відповідні функції: предметна віднесеність, тобто означення будь-якого предмета реальної дійсності, а також значення, яке дає можливість здійснювати мисленнєві операції аналізу й синтезу над різними предметами, виокремлювати їх істотні властивості, відносити предмети до певної категорії. Відтак, здатність аналізувати предмет, виявляти в ньому істотні властивості та в результаті узагальнення спільних ознак відносити його до певних категорій і називається значенням слова [5; 249].

Подальшого розвитку категорія значення одержала в працях О. Леонтьєва. Розглядаючи значення як складову людської свідомості, він виокремлює такі поняття: чуттєва тканина, значення та особистісний смисл. Особлива функція чуттєвих образів полягає в тому, що вони надають відчуття реальності свідомій картині світу суб’єкта. Завдяки чуттєвим образам суб’єкт усвідомлює, що існує об’єктивний світ і поза межами людської свідомості – як об’єктивне поле і об’єкт його діяльності [4; 302].

Поряд із цим, на думку О. Леонтьєва, інтроспективно значення, як правило, відсутнє у свідомості, адже воно проходить крізь призму діяльності суб’єкта та відповідного мотиву цієї діяльності. Проходження значення крізь призму активного суб’єкта утворює особистісний смисл. Особистісний смисл – це «значення значення», функціонування значення, з одного боку – в системі суспільних відносин, а з іншого