Психологічні детермінанти діалогового педагогічного спілкування

Наукова новизна дослідження полягає у теоретичній та експериментальній розробці проблеми психологічної детермінації діалогічності у професійно-педагогічному спілкуванні; у виявленні взаємозв’язків між діалогічністю педагогічного спілкування та рядом психологічних чинників (особливостями системи ціннісних орієнтацій вчителя, розвитком у нього емпатії, рівнем ригідності його пізнавальних процесів тощо) ; у встановленні психолого-педагогічних умов ефективного формування у майбутніх вчителів підготовленості до діалогічності у спілкуванні з учнями.

Теоретичне значення дослідження полягає у розширенні та поглибленні знань про закономірності, психологічні детермінанти та механізми діалогічності у професійно-педагогічному спілкуванні.

Практичне значення роботи полягає у тому, що отримані результати можуть бути використаними для підвищення ефективності процесу підготовки майбутніх вчителів до педагогічного спілкування, зокрема на факультетах перепідготовки кадрів зі спеціальності ”Психологія. Практична психологія в галузі освіти“. Застосування розроблених рекомендацій сприятиме оптимізації взаємин між педагогами та учнями, що, в свою чергу, буде позитивно впливати на вдосконалення навчально-виховного процесу в школі.

Вірогідність та надійність отриманих результатів забезпечується методологічною обгрунтованістю засадних положень дослідження, використанням взаємодоповнюючих методів, адекватних його меті, об'єкту, предмету та завданням, а також належною обробкою даних експериментальної роботи.

На захист виносяться положення:

1. Діалогічність педагогічного спілкування взаємопов’язана з особливостями ціннісних орієнтацій вчителів, а саме: системним характером останніх, домінуванням термінальних цінностей над інструментальними, певною специфічністю як термінальних, так і інструментальних цінностей, серед яких провідні місця займають ті, що виражають соціальну та комунікативну спрямованість особистості.

2. Діалогічному характеру взаємин з учнями сприяє емпатійна відкритість вчителя, суб’єктне ставлення до співрозмовника, та заважає ригідність пізнавальних процесів.

3. Впровадження у навчально-виховний процес педвузу спеціального спецкурсу ”Психологія діалогового спілкування в процесі професійної діяльності вчителя“, створюючи сприятливі умови для концептуального розвитку мислення у студентів, формування рефлексивного ставлення до професійної діяльності, вироблення комунікативної компетентності, позитивно впливає тим самим на формуванню у майбутніх вчителів спроможності забезпечувати діалогічність педагогічного спілкування.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом доповідей на наукових та науково-практичних конференціях (1995-1998 рр), на кафедрі соціальної психології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, були представлені автором на Міжнародній науково-практичній конференції “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми. ” (Чернівці 1996р.), під час читання спецкурсу, проведення практичних занять з курсу вікової, педагогічної психології.

Зміст та результати роботи відображені у 7 публікаціях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Основний текст дисертації викладено на 142 сторінках машинописного тексту. Список використаних джерел нараховує 218 найменувань. Робота містить 18 таблиць та 10 малюнків.

 

 

У вступі обгрунтовується актуальність дослідження, визначаються його об’єкт, предмет, мета та задачі, розкриваються наукова новизна, теоретична і практична значущість роботи, вказується сфера апробації результатів та впровадження їх в практику, формулюються положення, що виносяться на захист.

У першому розділі – “Діалогове спілкування як предмет наукового аналізу” – розкриваються теоретичні передумови дослідження проблеми діалогового спілкування, психологічні особливості діалогу в педагогічній діяльності, психологічні умови, що детермінують стильові властивості педагогічного спілкування.

Показано, що в філософській літературі здавна обгрунтовується ідея діалогічності людських взаємин як передумови становлення та існування людини (Л. Фейербах). Подальший розвиток ця ідея отримала у працях представників такого філософського напрямку як діалогізм (М. Бубер та ін.). За Бубером, взаємини між людьми базуються на двох внутрішньо суперечливих вихідних відношеннях: “Я – Ти” і “Я – Він (Воно) ”. Відношення “Я – Ти” є інтимно-діалогічним, суб’єкт-суб’єктним (на відміну від когнітивно-практичного, яким є “Я – Він”) відношенням, яке людина переживає всім своїм єством, і яке базується на цілісному відображенні та прийнятті іншої людини.

Особливий внесок у розробці теорії діалогу належить М. М. Бахтіну. В його концепції розрізняється два значення поняття “діалог”. По-перше, діалог як певна загальнолюдська реальність, водночас і передумова, початкова умова людської свідомості та самосвідомості, і основна форма їх реалізації. По-друге, діалог як конкретна подія спілкування, в якій розкривається ціннісний світ людини, людина виявляє себе у конкретній взаємодії з іншою людиною у відповідь на її посилання. Головною умовою виникнення діалогічних відносин є наявність комунікативної інтенції, установки на повідомлення.

Психологічне вивчення діалогу розпочалося порівняно недавно, і протікає в рамках загальнопсихологічної концепції взаємодії як спілкування (Б. Г. Ананьєв, Н. І. Жінкін, В. Н. Мясищев, і, насамперед, Б. Ф. Ломов). У циклі досліджень, виконаних Б. Ф. Ломовим та його співробітниками, показано, що специфічність спілкування як особливого виду людської активності полягає насамперед у реалізації відношення “суб’єкт – суб’єкт”. Це ж відношення є найбільш суттєвим психологічним змістом і діалогу, в якому виражаються ті властивості людей, що характеризують їх у якості суб’єктів.

Однак психологічні проблеми діалогу в теоретичному та експериментальному плані досліджені недостатньо. Так, на його характерні риси вказують різні автори, однак особливості виявлення цих рис у діалозі людей різних вікових та професійних категорій не проаналізовано. Відсутнє визначення діалогу, яке б дозволяло послідовно відокремлювати його від інших форм спілкування.

Наявні підходи до вивчення діалогу (О. О. Бодальов, Г. О. Ковальов, Г. М. Кучинський, А. У.