+3 8(066) 185-39-18
fвживання алкоголю тощо. Набір цих негативних проявів спостерігається у багатьох важких дітей, тому їх поведінка здається схожою. Мабуть, саме тому у педагогів часто складається думка, що важкі учні всі однакові й виховувати їх треба за однією системою. Проте справа набагато складніша. По-перше, не всі діти, які порушують норми поведінки є важковиховуваними; по-друге, безвідповідальне ставлення до навчання, пропуски уроків, неприязнь до школи взагалі далеко не завжди пов’язані з важковиховуваність; по-третє, ступінь важковиховуваності учня не завжди визначається тим, як часто він порушує норми поведінки та наскільки серйозні ці порушення.
Є різні типи класифікацій дітей з нестандартною поведінкою.
А. Невський в основу класифікацій кладе поведінку дітей:
1. важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки і дисципліну. Їм властиві грубощі, брехливість, нечесність тощо
2. педагогічно-занедбані підлітки, які негативно ставляться до навчання й суспільно-корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну і правила поведінки, постійно проявляють негативні моральні якості особистості.
3. підлітки-правопорушники, які перебувають на обліку в інстанціях у справах неповнолітніх або направлені до спецшкіл і спеціальних професійно-технічних училищ.
4. неповнолітні-злочинці, які скоїли кримінальні злочини порушили правові норми й направлені судом до виправно-трудових колоній. [18]
В. М. Галузяк і М. І. Сметанський залежно від причин дезадаптації виділяють такі типи важких учнів:
1. педагогічно-занедбані учні, у яких опір педагогічним впливам зумовлений не сформованістю особистості, низьким рівнем морального розвитку.
Соціальна дезадаптація таких дітей починається з неуспіху в навчанні. Оскільки в сім’ї їм приділяли мало уваги, готовність до школи в них не сформувалася. Вміння долати труднощі, довільна саморегуляція, навички спілкування, моральні норми та установки, властиві їхнім благополучним ровесникам, також відсутні або недорозвинуті, викривлені. Тому вже перші невдачі, викликаючи негативні переживання, виливаються в агресію, фіксуються як образа, несправедливість. Погані оцінки ведуть до порушення стосунків учителями. До підліткового віку такий тип взаємодії поширюється на всіх учителів, на школу в цілому. Постійні невдачі у навчанні формують невпевненість у собі, низький рівень самоповаги. З однокласниками така дитина найчастіше також не знаходить контакту. Засвоївши негативні стереотипи стосунків у батьківській сім’ї учень несвідомо переносить їх на спілкування з ровесниками, а ті не розуміють, бояться й цураються його або перетворюють на об’єкт нехтування та глузування.
2. учні, у яких опір педагогічним впливам зумовлений певними особливостями психічного розвитку. Це передусім діти, яким властиві відхилення в розвитку емоційних і вольових процесів, аномалії в становленні характеру (акцентуації), що зумовлюють труднощі в спілкуванні, навчанні, трудовій діяльності. Виникнення цього типу важковиховуваності не можна однозначно пов’язувати з якимось не правильним типом сімейного виховання. Першопричина криється в особливостях психіки, притаманних самій дитині від народження або таких, що виникли внаслідок прижиттєвих ушкоджень. Проте, помилкові виховні дії учителів і батьків щодо дитини можуть мати ще більш тяжкі наслідки, ніж стосовно здорових дітей.
3. Учні, опір яких зумовлений невмілими діями вихователя (оманлива або ситуативна важковиховуваність).
Дослідження психологів свідчать, що значна кількість конфліктів та інших форм соціально дезадаптованої поведінки дитини провокується дорослими, педагогами. [14; 28; 31] Таких учнів ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки їхні негативні прояви не пов’язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані незалежними від них причинами.
Наприклад, опір учня виховним впливам може бути зумовлений тим, що вихователь своєчасно не змінив стилю спілкування. Дитина відкидає «мораль слухняності» й намагається замінити її рівноправними стосунками з дорослими. Прагнення відстояти право на самостійність, ствердити як незалежну особистість створює постійну емоційну напруженість, загострює почуття власної гідності, чим зумовлюються хворобливі реакції на нетактовні звертання дорослого. [1]
Якщо старші намагаються жорстоко регламентувати поведінку школяра, продовжуючи вимагати колишнього послуху, якщо стиль спілкування вихователя авторитарний, то конфлікти неминучі. Не знаходячи конструктивного вирішення, вони призводять до відчуження дитини, до її впевненості в тому, що вчитель не може й не хоче її зрозуміти. На основі цього виникає вже свідоме неприйняття вимог, оцінок, суджень вихователя, який втрачає можливість впливати на дитину. Реакції протесту, негативізму закріплюються, нагромаджується досвід негативної поведінки, і це стає звичкою. [27]
4. Власне важковиховувані діти, у яких опір педагогічним впливам викликаний сформованими захисними механізмами.
Оскільки цей різновид важковиховуваності пов’язаний з розвитком стійких особистісних якостей, він виникає здебільшого у підлітковому віці.
Який загальний механізм його формування?
У житті кожної дитини рано чи пізно виникають проблеми із задоволенням потреб у визнанні, самоствердженні, позитивному ставленні оточуючих. Наприклад, учень відчуває труднощі у навчанні, отримує негативні оцінки, тощо. Так ситуація закономірно викликає емоційний дискомфорт, тривогу. Якщо дитина тривалий час не може вийти з такого стану «включаються» захисні механізми, які дозволяють позбутися тривоги за рахунок спотворення сприйняття навколишньої дійсності, оточуючих і себе: учень перестає помічати власні недоліки, некритично ставиться до своєї поведінки, звинувачує у несправедливості вчителя, ровесників, вдається до неприйнятих способів самоствердження. [30; 33]
Захисні механізми виключають необхідність діяльності дитини, як у напрямку реальної зміни життєвих умов, так і в напрямку самовдосконалення, оскільки дають можливість позбутися негативних переживань, не змінюючи себе і власної поведінки.
Внутрішній спокій забезпечується ціною ігнорування реальних проблем, викревленного сприйняття себе і ставлення оточуючих. Таким чином виникає психологічний бар’єр, «непроникливість» дитини стосовно