+3 8(066) 185-39-18
fвиховних впливів, подолання якої можливе лише після корекції дезадаптивних механізмів психологічного захисту. [18]
Л. С. Славіна в основу класифікації важких підлітків кладе недисциплінованість:
До першої групи належать ті діти, причиною недисциплінованої поведінки яких є неправильно розвиваючі мотиви поведінки, неправильно сформовані відносини чи наявність сильних емоційних переживань, афектів, тобто в цю групу відносять таких учнів, недисциплінованість яких пов’язана з мотиваційно-афективною стороною їх особистості. Перша група поділяється на наступні підгрупи: [17; 21]
1) Учні, в яких недисциплінована поведінка викликана афектом і конфліктами, в основному через неможливість завоювати певну позицію у колективі;
2) Учні, для яких основним ділом стала не школа, а яка-небудь по стороння для школи діяльність, в якій вони намагаються зайняти певне місце, завоювати свою позицію.
3) Учні, які завойовують позицію в школі своєю недисциплінованою поведінкою.
4) Свавільні учні.
До другої групи належать ті учні, недисциплінованість яких викликається відсутністю у них вміння вести себе згідно правилам поведінки, незнанням цих правил, невмінням організовувати себе, оволодівати своєю поведінкою. Тут теж виділено підгрупи:
1) Учні, які не засвоїли правил поведінки.
2) Імпульсивні і рухливі учні. [17]
Н. Максимова виділяє типи важковиховуваності залежно від соціальної дезадаптації підлітків, які чинять опір педагогічним впливам:
•несформованість особистісних структур, низький рівень моральних уявлень і соціально прийнятних навичок поведінки (педагогічно занедбані діти) ;
•особливості розвитку вищої нервової діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість, імпульсивність тощо) ;
•невмілі виховні впливи (помилкова або ситуативна важковиховуваність) ;
•функціональні новоутворення особистості (власне важковиховуваність).
І. Фурманов формування негативних форм поведінки в дітей пов'язує зі стилями сімейного виховання:
•емоційне відторгнення (на кшталт Попелюшки) ;
• «гіпопротекція» (дитина належить сама собі) ;
•панівна гіперпротекція (надто велика увага
батьків і позбавлення дитини самостійності).
Існує багато інших спроб класифікації важковиховуваності. Ці знання необхідні практичним психологам для розуміння механізмів походження, появи відхилень у поведінці школярів, передумов і причин девіантності.
1.2 Аналіз підходів до психодіагностики важковиховуваності
Ускладнення, з одного боку, світу, в якому ми живемо, а з іншого – самої людини, зумовило зростання актуальності всіх питань, пов'язаних з вихованням, і зокрема проблем та особливостей психодіагностики важковиховуваності. Комплексне вивчення причин виникнення відхилень у поведінці, створення прогностичної програми реальних заходів і шляхів подолання проблем «важких дітей», одночасна робота з подолання недоліків сімейного та педагогічного виховання диктувала та диктує необхідність розробити систему заходів для надання психологічної допомоги всім учасникам навчально-виховного процесу.
Які ж діагностичні методики прийдуть на допомогу у вирішені цього питання? Цією проблемою задавалися багато відомих вчених-психологів та педагогів минулого і сучасності. Блок таких діагностичних методик доволі різноманітний. Для діагностичних цілей можуть бути використані і загальні методики, і спеціальні тести, і їх поєднання. Пропонуємо використовувати в роботі різноманітні моделі діагностики.
Для виявлення важковиховуваності учня ми рекомендуємо методику В. М. Оржеховської, яку можна використовувати для початкової спільної роботи практичного психолога, та класного керівника.
Для роботи з важковиховуваними дітьми доцільно використовувати патохарактерологічний діагностичний опитувальник (ПДО) А. Лічко, який виділяє 11 типів акцентуацій характеру. Даний метод призначений для визначення у віці 14-18 років типів акцентуації характеру і типів психопатій, а також сполучених з ними деяких особистісних особливостей (психологічної схильності до алкоголізації, делінквентності та ін.). ПДО може бути використаний психіатрами, медичними психологами, лікарями інших спеціальностей і педагогами, які отримали спеціальну підготовку з медичної психології. Передумовами для створення ПДО послужили досвід психіатрії та концепція психології відносин. На підставі опису типів патологічних характерів у посібниках та монографіях: Е. Крепеліна, Е. Кречмера, К. Шнайдера, П. Б. Ганнушкина, Г. Е. Сухаревой, К. Леонгарда, А. Е. Личко були складені набори фраз, що відображають відносини при різних типах характеру до ряду життєвих проблем, актуальних в підлітковому віці. У число таких проблем увійшли оцінка власних функцій, таких як самопочуття, сон, апетит, сексуальний потяг; ставлення до оточення (батьків, друзів, незнайомих і т. д.) і до деяких абстрактних категорій (до правил і законів, до опіки і повчання, до критики на свою адресу і ін.). У ці набори були включені індиферентні фрази, що не мають діагностичного значення. [31]
Принцип ставлення до особистісних проблем, запозичений з психології відносин (А. Ф. Лазурский, С. Л. Франк, В. Н. Мясищев), був використаний для діагностики типів характеру, тому оцінка випробуваним своїх відносин виявилася більш об'єктивною і надійною, ніж дані досліджень, в яких підлітку пропонують самому відзначити у себе ті чи інші риси характеру.
Спрощений та більш доступний у роботі для діагностики акцентуацій особистості є опитувальник X. Шмішека, в основу якого покладено концепцію «акцентуацій особистості» К. Леонгарда. Відповідно до цієї концепції всі риси особистості можуть бути розділені на основні та додаткові. Основні риси – стрижень особистості, вони визначають її розвиток, процеси адаптації, психічне здоров'я. При значній вираженості основні риси характеризують особистість в цілому. У випадку впливу несприятливих факторів вони можуть набувати патологічний характер, руйнуючи структуру особистості. Особи, у яких основні риси яскраво виражені, названі К. Леонгардом акцентуйовані. Акцентуйовані особистості не слід розглядати в якості патологічних. Це випадок «загострення» визначених, властивих кожній людині, особливостей.