Радзивіллівські володіння новітніх часів очима сучасників

Архітектором цього костелу був італієць Ян Маліверна, а оздобив його Мельхіор Ампелі; решту справи зробили німецькі й місцеві майстри; однак витвір їхній від часу завершення будівництва (1640 р.) суттєво змінився на гірше» ^. 169-170].

Серед вартого уваги в костєлі Св. Трійці Ю. Крашевський не без гумору зазначив про місцевих котів, яких утримували на кошти, спеціально виділені фундатором храму. Винищуючи мишєй та щурів, ці тварини захищали від гризунів князівську усипальню. «Це, наскільки я знаю, – писав мемуарист, – найвідоміша у цих краях котяча родина, або, принаймні, найбагатша. Тільки- но з’являється тут вакансія, мають її виборювати тлуми претендентів» [в. 170].

У своїй праці Ю. Крашевський зробив невеличкий екскурс у генеалогію Радзивіллів, коротко зупинившись на окремих персоналіях. При цьому чи не найбільше уваги він приділив канцлерові Альбертові Станіславові Радзивіллу, якого, щоправда, раз-у-раз плутав із його батьком – Станіславом Радзивіллом Побожним. Скажімо, він уважав, що саме портрет останнього «в парадному вбранні на погребовому катафалку» висів при вході до князівської усипальні [в. 170]. Насправді ж ішлося про зображення Альберта Станіслава Радзивілла, котре, на жаль, дійшло до нас лише на чорно-білому знімку, що нині зберігається у фондах Інституту мистецтва Польської академії наук   . За твердженням фахівців, це доволі рідкісний для Речі Посполитої різновид портрета на смертному одрі, який, гадають, було запозичено з Угорщини18. В аналогічній стилістиці виконано лише відомі посмертні зображення короля Сиґізмунда III

Вази (між іншим, благодійника Альберта Станіслава) й познанського воєводи Кшиштофа Опалінського (портрет останнього, як і зображення Альберта Станіслава Радзивілла, виконано в 1656 р.).

Помилився Ю. Крашевський і називаючи Станіслава Радзивілла Побожного засновником Олицької академії [s. 171]. Насправді її фундатором був той-таки Альберт Станіслав, котрий навіть занотував у своєму щоденнику, що школу академічного типу (колегіум) і духовну семінарію було відкрито в Олиці у червні 1634 р., на день Св. Яна. Щоправда, князь виступив радше виконавцем останньої волі свого олицького пробоща й луцького біскупа-суфраґана Франциска Заєрського: той помер 1631 р. у вісімдесятирічному віці, виділивши у своєму заповіті на цю справу відповідні кошти (власне, маєток на утримання Олицької семінарії). Згадані установи затвердили король Владислав IV і сейм у 1638 р.  

У своїх «Споминах... « Ю. Крашевський доволі скептично відгукнувся про Олицьку академію, відзначивши, що «тоді [цей] гучний титул [... ] уживали радо: була академія в Острозі, була в Бялій на Підляшші (її називали дочкою Краківської академії)  ; олицька мала при собі семінарію – була це звичайна школа з кількома лише професорами. ішлося тут, власне, більше про назву, аніж про суть» [s. 171]. Утім, не слід недооцінювати подібні осередки освіти, хай навіть із часом академія в Олиці перетворилася на рядову парафіяльну школу.

Плутався Ю. Крашевський і щодо того, хто з Радзивіллів фундував колеґіату Св. Трійці. Спочатку він віддав лаври її будівничого Станіславові Радзивіллу, котрий викорінив в Олиці дух протестантизму [s. 171], а потім зауважив, що колегіальний костел було зведено Альбертом Станіславом у 1635-1640 рр. ; він же оздобив храм «мармуровими олтарями, коштовними картинами, срібним та золотим начинням» і запровадив тут пишні богослужіння по четвергах, після котрих до замку прямували нужденні, де їх «садили при кількох столах, розносили їм їжу й після щедрого подаяння відпускали. За життя князя, котрий особисто дбав про гостей, їх бувало по двісті осіб на тих християнських учтах» [s. 172-173].

Ю. Крашевський також наводив леґендарний переказ про один з епізодів із життя Альберта Станіслава, пов’язаний із його хоругвою (військовим загоном, який утримував князь своїм коштом) :

«Хоругва князя Альберта була виряджена на якусь виправу й повністю знищена у бою. Канцлер про це ще нічого не знав, коли якось увечері, молячись при коминку, угледів перед собою когось зі своєї хоругви: чоловік стояв перед ним мовчки, не насмілюючись перебити молитву, і лише потихеньку підкладав дрова у вогонь.

Що ти тут робиш? – запитав, побачивши його, канцлер.

Прийшов сповістити тебе, що ми всі полягли на полі бою. На щастя, жоден із нас не потрапив до пекла, однак чимало покутує у чистилищі. Ти, якби захотів, міг би нам допомогти. Накажи молитися за нас. А щоб знав, чи ці молитви не даремні, дам тобі, княже, знак.

Накажи кілька разів кинути невід у замковий став: поки він грузнутиме, і ми там грузнути будемо; як вийдє вільно, то й ми вийдємо вільні [... ]. Коли нєвід кинули втретє, він легко вийшов» ^. 173].

Цей переказ Ю. Крашевський, не знайомий зі щоденником Альберта Станіслава Радзивілла, запозичив із пізніших