Радзивіллівські володіння новітніх часів очима сучасників

«Дім Радзивіллів має, чим похвалитися – їхні зв’язки, могутність і багатства робили їх найвизначнішим родом не тільки в Литві, а й у Короні, де вони також мали неабиякі володіння та вплив.

Багато славних мужів дала світові ця родина [... ]. У ХУЛІ ст. нарахували п’ятдесят шість польських фамілій, зв’язаних із Радзи- віллами через шлюби (тобто тих, хто ввійшов до цієї родини), і тридцять сім князівн, які вийшли з цього дому. Породичалися вони через Терезу Кунеґунду Собеську з домом баварським, через Клементину Собеську – зі Стюартами, через [Марію] Лєщин- ську – з Бурбонами іспанськими, французькими й сицилійськи- ми, через Ельжбету, дружину князя Яна Радзивілла, – із домом бранденбурзьким, як і через княжну Кароліну, дочку конюшого Великого князівства Литовського Богуслава [Радзивілла] . [... ]

Перед 1747 р. серед Радзивіллів нараховувалися п’ятнадцять гетьманів (сім польних, вісім великих), десять віленських воєвод, п’ять воєвод троцьких, п’ять новогрудських, один берестейський і один київський, сім каштелянів віленських і п’ять троцьких, чотири старости жмудських, п’ять маршалків великих і п’ять надвірних, вісім великих канцлерів, п’ять підканцлерів, три біскупи й один кардинал, котрий, як уважають, міг би навіть стати папою, коли б король йому допоміг [... ]. Одним словом, усе, що світ може дати, було в їхніх руках; а якщо і є плями на сторінках їхньої історії, то де, спитаю, їх немає? Не знаю жодного Радзивілла та й не маю у цьому найменшої потреби, однак мушу визнати за факт, що мало знайдеться родин, котрі в різні часи так прислужилися б рідному краю. Історія їхнього дому могла би стати вельми цікавою книгою, в якій відбилися б практично всі великі події нашої історії – настільки міцно зв’язана ця родина з усім, що діялося на землі, на якій вона мешкала. Думаю, що архіви радзивіллівські дали б багато безцінних матеріалів не тільки для історії їхнього роду, а й для історії цілого краю» ^. 174-175].

Ці слова, сказані понад півтора сторіччя тому, цілком можуть стати спонукою для відновлення історичної пам’яті про спадщину Радзивіллів на Волині. Нині для тих, хто вивчає радзивіллівську Олику, настільною книгою є праця Станіслава Томковича , який побував у містечку напередодні Першої світової війни, у липні 1913 р., коли передостанній олицький ординат Фердинанд

Радзивілл (1834-1926 рр.) щойно завершив відбудову родинного замку й повністю виплатив узятий для цього на 40 років банківський кредит. У своїй розлогій статті, надрукованій через десять років після цієї поїздки, Ст. Томкович докладно описав архітектурні пам’ятки тогочасної Олики, передусім замок і колегіальний костел Св. Трійці. Він також дослідив їх історію, користуючись низкою розмаїтих джерел, включаючи інвентарі 1681, 1686, 1755 рр. (хоча й обійшов увагою щоденник будівничого колеґіати – Альберта Станіслава Радзивілла). Утім, на нашу думку, саме дескриптивна частина його праці за значенням переважає суто наукову, адже він, скажімо, описав інтер’єр храму та його унікальний скарбець зі старовинним церковним начинням, нині безповоротно втрачені23.

Так само цінні й численні знімки, подані в публікації Ст. Томковича. їх органічно доповнює збережений у фондах Волинського краєзнавчого музею фотоальбом, який був подарований Фердинандові й Пелагії Радзивіллам «представниками та працівниками Олицької ординації» з нагоди їхнього золотого весілля (19 липня 1914 р.) 24. Звісно, тоді ніхто не міг перебачити, на порозі яких драматичних подій стояли учасники святкувань. За словами Ст. Томковича, «ніщо не віщувало, що незабаром у цьому тихому відлюдді, на розлогих і пласких нивах, ніби занурених у смутний сон, шаленітиме страшний вир війни, земля здригатиметься від безперервної канонади, а багнисті мочари й ліниві води річок почервоніють від крові тисяч поранених і полєглих у вселюдській гекатомбі»       .

Ностальгічні нотатки про передвоєнне життя в Олицькому замку можна знайти у згаданих вище спогадах Міхала Радзивілла (1907-1974 рр.), невідомих українській аудиторії. Найбільше уваги в них присвячено постаті дідуся мемуариста – 12-го олицького ордината Фердинанда Радзивілла, котрий, власне, і відродив Олику на рубежі ХІХ-ХХ ст. (невипадково один із розділів книги названо «Мій дідусь»). За словами автора, той щороку проводив тут декілька літніх місяців, упорядковуючи неабияке за масштабами господарство й відновлюючи замок, та, попри поважний вік, витрачав на це щонайменше шість годин щодоби. Про появу господаря у замку сиґналізували здійнятий над фортечними мурами радзивіллівський штандарт і постріл із невеличкої гармати26. Юний Міхал міцно засвоїв два правила, яких дотримувався його дідусь: шанувати родинні традиції та дбати про добробут підданих. Як добросовісний хазяїн, Фердинанд Радзивілл не лише значно збільшив доходи зі своїх олицьких володінь, а й запровадив тут новаційну систему соціального захисту (безкоштовне медичне обслуговування, право на безкоштовне житло та щомісячну пенсію по двадцяти роках праці в його господарстві) 27.

Завзятий мисливець, Фердинанд Радзивілл мав звичай тримати у замку пару виловлєних у лісі ведмедів, яких щоранку, поснідавши, годував хлібом, змащеним мєдом. Якщо звірі плодилися, ведмежат радо забирали до замкових покоїв. Один із них, як розповідала Міхалові бабуся, навіть заходився мавпувати її звички, розчісуючи хутро перед дзеркалом та щедро вимазуючи морду рум’янами княгині28. Скоріш за все, дружина князя Фердинанда Пелагія Радзивілл (1844-1929 рр.) попросту вигадала цю історію про розумне ведмежатко, аби потішити онука. Однак і тут не слід забувати про фамільні традиції: відомо, що у XVII ст. Радзивілли створили школу дресури ведмедів у Сморгоні29. Ще один родинний переказ стосувався Олицького замку (який, між іншим, уважали збудованим для оборони від козаків). Міхал Радзивілл згадував про чотири башти, «зведені, аби захистити підходи» до укріплень:

«Один із моїх предків якось прочитав, що під однією з цих башт зарито казкові багатства: золото й коштовності. Він висадив у повітря три башти, залишивши глибокі вирви, але не знайшов ніяких дорогоцінностей. Четвертої ж ніколи не торкалися, і, усупереч моїм благанням, дідусь так і не дозволив підірвати цю останню, хоч я, вивчивши низку документів, маю тверде переконання, що саме під четвертою баштою й сховано скарби»30.

Ці невеличкі сюжети з життя олицьких Радзивіллів, як і наведені у книзі фотографії, звісно, не коригують стандартні уявлення про княжий побут, однак дають змогу побачити його в дещо іншому, більш людяному, світлі. У цьому – привабність подібних джерел; звідси – потреба в їх перекладі й републікації.