Реакція Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько-Тихоокеанськомурегіоні

 

 

 

 

Розглядається реакція Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні. Характеризуються підходи низки прем'єр-міністрів Японії до вироблення державної політики у стосунках з Китаєм та визначається головний результат тадосягнення у формуванні японсько- китайських відносин. Завдяки проведеному аналізу, вдалося спрогнозувати динаміку у стосунках та визначити фактори, які впливають на відносини між державами. Для досягнення поставленої мети були застосовані метод структурного аналізу та метод синтезу (узагальнення). Зроблений висновок про те, що Японія використовує комплекс заходів для обмеження впливу Китаю в регіоні, зокрема, робить це завдяки створюванню регіональних структур та підписанню угод про економічне співробітництво з країнами Східної Азії.

Ключові слова: баланс сил, дипломатія взаємодії, АСЕАН, Японія, Китай, Сполучені Штати.

Нарощування сил та зростання потенціалу Китаю обумовлюють появу низки викликів не тільки на регіональному, але й на глобальному рівнях. Ці виклики стосуються різних сфер міждержавних відносин, від сфери безпеки та економіки до охорони навколишнього середовища. Японія діючи самостійно або у співпраці з іншими державами має великий потенціал щоб відповісти на ці виклики (або як деякі японські політики кажуть “загрози”) та мати свій вплив на курс розвитку Китаю у Східній Азії. Обидві країни мають багатий досвід співпраці, зокрема, їх взаємодія на урядовому та бізнес рівнях мала вирішальне значення у реінтеграції Китаю у економічно-політичну сферу Східної Азії у післявоєнний період. Ряд дослідників відзначають, що саме японсько-китайські відносини можна вважати головним показником для оцінки регіонального порядку та балансу сил у Східній Азії. Дійсно, здатність Японії та Китаю врегульовувати свої відносини, які в історичній перспективі змінювалися від мирного співіснування до конфронтації або навіть збройного конфлікту, часто розглядається в якості найважливішого показника який свідчить про розстановку сил та позицію Китаю в регіоні [14]. Простежується певна закономірність, чим більше Китай намагається розширити свої глобальні цілі, тим інтенсивніше Японія прагне залучити нових партнерів та міжнародні структури в Східній Азії щоб сформувати взаємовигідні відносини та стримати Китай від цілковитого домінування.

В ході нашого дослідження були використані роботи японських та американських дослідників. Наприклад, К. Г’юз [6] та Д. Рой [14] аналізують японсько-китайські відносини в історичній ретроспективі, виокремлюючи головні питання та проблеми, дослідники намагаються пояснити сучасний стан відносин між державами. В свою чергу, японські дослідники С. Йошіда [20] та М. Тадокоро [17] аналізують підйом Китаю та вказують на виклики, на які Японія повинна відповісти для захисту своїх регіональних інтересів. Для більш неупередженого аналізу були використані офіційні державні документи [1], які аналізують стан безпеки в регіоні та містять рекомендації щодо дій Японії на міжнародній арені; стратегічні доктрини в сфері оборони [9; 10] показують зміну пріоритетів у зовнішній політиці та визначають можливі загрози; програма Демократичної партії Японії [18] відображає зміну курсу Японії після довголітнього правління Ліберально-демократичної партії.

Головною метою нашого дослідження є аналіз реакції Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні. Цей аналіз має бути проведений з урахуванням підходів різних прем’єр- міністрів Японії та історичних чинників, які впливають на сучасні відносини. Важливим завданням також є визначення головних важелів впливу та інструментів, яківикористовує японська сторона для обмеження впливу Китаю в регіоні. Треба розуміти, що в цьому регіоні американський регіональний порядок підтримує низка держав, зокрема, Канада та Австралія, але в цій статті ми обмежимось аналізом політики Японії, лишаючи аналіз політики інших держав для подальшого дослідження.

Аналізуючи модель поведінки та зовнішню політику Японії як держави середньої сили, треба пам’ятати, що після Другої світової війни ця країна не була незалежним стратегічним гравцем та опинилась у сфері впливу Сполучених Штатів. Певні конституційні обмеження (зокрема, стаття 9) стримували діяльність цієї країни, а союзницькі відносини з США стали головним пріоритетом у зовнішній політиці. Головною особливістю японської системи безпеки є її висока організація та багатогранність, але з уваги на залежність від Сполучених Штатів, неодноразові спроби розширити свій дипломатичний простір не увінчалися успіхом [17]. Таким чином, політика безпеки Японії по відношенню до Китаю не можна розглядати та аналізувати у відриві від її союзу зі Сполученими Штатами.

Японська зовнішньополітична концепція “взаємодії» з Китаєм підтримувалася на найвищому рівні. Позиція Японії по відношенню до Китаю була закріплена в рамках так званої “політичної системи 1955 року» під керівництвом Ліберально-демократичної партії, яка контролювалася “прагматиками», технократичним крилом партії, серед яких були прем’єр-міністр ЙосідаСіґеру (1946-47, 1948-1954) та ІкедаХаято (1960-1964). Йосіда пояснив прагматичну позицію щодо важливості взаємодії з Китаєм, заявивши в 1951 році, що “немає значення який Китай, червоний або білий, ця країна залишається нашим найближчим сусідом. Вважаю, що географічні та економічні закони в довгостроковій перспективі будуть переважати над будь-якими ідеологічними розбіжностями та штучними торгівельними бар’єрами» [20, с. 179]. Ревізіоністське, в економічному сенсі більш ліберальне, а в політичному – більш націоналістичне крило партії представляли прем’єр-міністри КісіНобусуке (1957-60) та СатоЕйсаку (1964-72), під час “холодної війни»саме вони виступили в ролі вірних союзників Сполучених Штатів [15].

Зближення Китаю та Сполучених Штатів у 1972 році, завдяки підписанню Шанхайського комюніке усунуло головний структурний бар’єр для покращення