Реакція Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько-Тихоокеанськомурегіоні

На початку другої декади XXI століття, в умовах загострення ситуації на Корейському півострові та продовженні політики Китаю на нарощування сил, Токіо переглядає політику зближення з Китаєм періоду 2007-2010 та залучається до більш широкої військово- технічної співпраці з США. Країна вже бере участь у розробці протиракетної оборони в Тихоокеанському регіоні, залучена у створення американського винищувача п’ятого покоління Б-35, який буде прийнятий на озброєння японських ВПС. В цьому напрямку Токіо планує також співпрацювати з

Австралією, Південною Кореєю та країнами НАТО [22, с. 5]. Важливе рішення було прийнято в грудні 2011 року японським кабінетом міністрів про зняття заборони на експорт озброєння, яка діяла з 1967 року.

Незважаючи на внутрішньополітичну нестабільність разом із конституційними обмеженнями, японська влада зробила ряд кроків для впровадження запобігливих мір у зв’язку з можливими конфліктами в АТР. В грудні 2010 року Токіо ухвалив документ “Принципи національної оборонної програми” на друге десятиліття, який передбачає “забезпечити здатність японських сил самооборони до сучасних і активних бойових дій”. Таким чином, Японія відмовилась від концепції яка діяла раніше та передбачала “пасивний”, “винятково оборонний характер” дій сил самооборони [10].

Ключова концепція вищезгаданого документу є “динамічний захист”, що означає, що у відповідь на активізацію китайських сил біля території Японії, була покращена мобільність сил самооборони Японії для захисту територіальних вод, повітряного простору та прибережних островів Японії. Документ також робить більший акцент на оборону Південних кордонів шляхом передислокації деяких сил з Півночі. З уваги на посилюючий тиск з боку Китаю, Японія реорганізує свої сили не збільшуючи їх загальний масштаб.

Велику стурбованість Токіо викликає зростаючий розрив у військових витратах Японії та Китаю, як зазначається “військовий бюджет КНР збільшився з 2000 до 2012 рр. в 7 раз, досягши в 2012 р., за офіційними китайськими даними, понад $106 млрд”. По оцінці Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, в 2012 р. реальні військові витрати Китаю склали – $166 млрд., США – $682 млрд. і Японії – $59, 3 млрд. [1].

В липні 2012 року вийшла нова японська “Біла книга про оборону”, Агенство“Сіньхуа” відзначає, що в книзі знову піднімається питання про так звану китайську загрозу й підкреслюється, що дії Китаю викликають “занепокоєність” в регіоні. Як приклад у книзі вказується на те, що китайські кораблі вторгаються в морську територію Японії в районі архіпелагу Сенкаку, а також відзначається, що китайські кораблі все частіше виходять в акваторію Тихого океану. Детально нинішній стан китайсько-японських відносин аналізуєтьсяу збірнику статей вчених Китайської академії сучасних міжнародних відносин, який був опублікований у 2012 році [21]. На їхню думку, розвиток обстановки в АТР негативно позначається на стратегічних взаєминах сторін, які значно погіршилися і потребують перегляду. Однієї з головних причин цього називається прихильність Токіо американського курсу.

Не мають у КНР особливих ілюзій у зв’язку з поверненням до влади лідера ЛДП ШіндзоАбе, відомого твердими поглядами у відношенні до КНР. У своїй передвиборній програмі й у перших виступах новий прем’єр-міністр підкреслив необхідність зміцнення союзу Японії зі США, збільшення військових витрат Японії, внесення змін до конституції, спрямованих на реалізацію “прав Японії на колективну самооборону”. Як стверджується в згаданому дослідженні наукового співробітника Стенфордського університету С. Ченя, у свій час Абе неофіційно висловлювався навіть за те, щоб Японія прийшла на допомогу Тайваню у випадку військової акції проти нього з боку КНР [3].

Хоча Абе в якості однієї зі своїх головних зовнішньополітичних завдань назвав нормалізацію відносин із КНР, у той же час він підтвердив тверду позицію по територіальному питанню. “Як історія, так і міжнародне право свідчать про те, що острова Сенкаку- суверенна територія Японії”, заявив він у виступі у вашингтонському Центрі стратегічних і міжнародних досліджень в лютому 2013 р. “Ми не будемо терпіти претензії інших держав на цю територію. Жодна країна не повинна недооцінювати нашу непохитну рішучість. Ніхто не повинен сумніватися й у міцності японсько- американського союзу, для таких сумнівів нема підстав”. У той же час Абе підкреслив, що у нього “нема абсолютно ніяких намірів до ескалації конфлікту з Китаєм” [16].

Японія використовує регіональні угоди про економічне партнерство для обмеження впливу Китаю в регіоні, навмисно акцентуючи увагу на регіоналізмі, щоб зменшити можливості Китаю узурпувати свою владу у багатосторонніх регіональних інституціях. Японські політики сподіваються, що ця подвійна стратегія сприяння залучення Китаю в Східній Азії та м’яке стримування його на глобальному рівні змусить китайських політиків прийти до компромісу в питаннях економічної та територіальної безпеки Японії та устаткує лідерські прагнення Японії в Східній Азії. Таким чином, підйом Китаю та відносне зниження Японії може бути керованим та може сприяти стабілізації регіонального порядку в Східній Азії.

Таким чином, підхід Японії до Китаю полягає в тому щоб створити велику кількість регіональних структур, залучити до них регіонального лідера, тим самим стримуючи зростання його потенціалу та заперечуючи його явне чи всеохопне лідерство у Східній Азії. Для Японії регіональні інститути прийняли характер арени для стримування або протистояння потужності Китаю. Стратегія залучення Японії, або як деякі дослідники визначають її як блокуюча стратегія, була в певній мірі успішна для стримування Китаю та нарощування власного потенціалу завдяки створенню субрегіональних структур.

Тим не менш, стратегія Японії має свої ризики. Спроба Японії залучити Китай до Східної Азії за рахунок стримування в іншому регіоні явно може викликати ворожу реакцію та контр дію зі сторони Китаю. Двосторонні та тристоронні структури Японії для залучення Китаю в Східній Азії базуються на ненадійному фундаменті. Японські ревізіоністи все частіше шукатимуть легітимності щоб виконати свою політичну доктрину, яка спрямована проти Китаю. Вагання японських політиків щодо залучення Китаю може сприяти невдачам в досягненні прогресу по ключовим двостороннім проектам.