Реакція Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько-Тихоокеанськомурегіоні

Проте, у другій половині ХХ століття стосунки між двома сусідніми країнами не завжди були стабільними. Загострення та напруженість у відносинах між країнами були обумовленні низкою причин, зокрема, в 1982 та 1986 рр. в японських підручниках з історії з’явилися розділи про колоніальне минуле Японії, що не могло не визвати негативну реакцію серед китайців. Наступне загострення відносин відбулося в 1985 році, коли китайці висловили протест після візиту японського прем’єр-міністра НакасонеЯсухіро (1982-87) у

Святилище Ясукуні, де він віддав належне загиблим воїнам Японії, в тому числі військовим злочинцям “Класу А» [19, с. 89].

Після закінчення “холодної війни» у японській зовнішній політиці починається переосмислення стосунків зі своїм сусідом. В цей період головними завданнями, які ставилися перед японськими політиками, були подолання негативної риторики у відносинах між країнам (яка була пов’язана з колоніальним минулим, ізоляцією Китаю під час “холодної війни» та культурною революцією Мао Цзедуна), а також налагодження політично- економічних відносин та встановлення діалогу у питаннях безпеки.

Наприкінці ХХ століття з’являються нові двосторонні та багатосторонні регіональні структури завдяки яким Японія намагається стримувати зростаючий вплив Китаю в регіоні. Проте, Японія одразу продемонструвала обмежений інтерес до регіональних структур Східної Азії, в яких провідну роль відігравав Китай. Наприклад, ще у 1991 році Японія відмовилася від ідеї інтеграційного об’ єднання Економічної Групи Східної Азії (БЛБО) через беззаперечну домінацію Китаю та неможливість участі Сполучених Штатів у цьому об’єднанні. Однак після успішного досвіду взаємодії з Китаєм в рамках АТЕС та форуму Азія-Європа (АСЕМ) японські політики все частіше визнають переваги залучення Китаю до різних структур Східної Азії [7].

У січні 1997 році на саміті АСЕАН Японія в якості держави-спостерігача виступила з ініціативою розширити формат цієї організації. Завдяки цьому був створений розширений форум АСЕАН+3, до якого долучилися Китай, Японія та Південна Корея [11]. Таким чином, головною стратегічною метою було об’ єднання з державами, які занепокоєні стрімким посиленням Китаю в регіоні та просування додаткових форм регіоналізму.

Китай швидко адаптувався до нової регіональної структури та одразу почав активно налагоджувати двосторонні торгівельні відносини з країнами АСЕАН. Завдяки своїй діяльності, Китай у 2000 році почав готуватися до підписання угод про вільну торгівлю з 13 країнами. Японські політики одразу відреагували на ці дії та охарактеризували їх як вторгнення Китаю в економічний простір АСЕАН через швидке укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю та через просування альтернативної китайської моделі розвитку, яка ґрунтувалася на “пекінському консенсусі” [13, с. 74].

Економічний спад Японії наприкінці 1990-х років та низка політичних скандалів викликали ґрунтовні питання про компетентність та легітимність Ліберально-демократичної партії. Прагматичне крило партії вичерпало кредит довіри та свої політичні можливості, тому уряд був змушений подати у відставку. В 2001 році до влади приходять ревізіоністи від ЛДП на чолі з новим прем’єр-міністром ДзюнітіроКоїдзумі (2001-2006). Нова влада одразу взяла курс на відродження Японії, заявивши про повернення неоліберальних принципів у зовнішньоекономічній діяльності та реалізацію більш націоналістичної внутрішньої програми [6]. Ревізіоністи виказали небажання співпрацювати з Китаєм в питаннях колоніальної історії, відновили ідеологічне протистояння з китайським авторитарним режимом та відкрито почали підтримувати Тайвань.

Ревізіоністська позиція Коїдзумі проявлялася в його щорічних візитах в Святилище Ясукуні, повним нехтуванням китайсько-японських відносин та прихильності до зміцнення японсько-американських відносин. Період перебування при владі ревізіоністів на чолі з Коїдзумі сміливо можна вважати найгіршим часом у японсько-китайських відносинах з моменту їх нормалізації. В період з 2001 по 2006 роки не вдалося провести жодного двостороннього саміту. Повернення дискусії про перегляд 9 статті післявоєнної Конституції та поява ревізіоністських настроїв у японських підручниках стали причинами антияпонських мітингів в Китаї.

Як можна було очікувати під час адміністрації Коїдзумі безпрецедентно поглиблюються відносини між Японією та Сполученими Штатами у сфері безпеки, Токіо стає ще більшим прихильником американського регіонального порядку. У відповідь на це зближення, Пекін піднімає питання Тайваню, тим самим намагаючись обмежити діяльність японсько- американського альянсу у Східній Азії [2].

До 2005 року Японія досягла успіху в розширенні рамок Східно-азіатського саміту (ЕаєіАєіа^иттіІ) та трансформуванні його в додаткову субрегіональну структуру. Переслідуючи головну мету- знизити вплив Китаю, Японії залучила Австралію, Нову Зеландію та Індію як повноправних учасників цього форуму, більш того, Коїдзумі залучив Сполучені Штати до цього угруповання. Японія експериментувала зі своєю власною формою “м’якої сили” в рамках “АСЕАН+3”, підкреслюючи своє бажання створення “відкритого” регіону, орієнтованого на вирішення функціональних питань та заснованого таких цінностях, як захист прав людини, демократії та поваги до існуючого порядку.

У 2004 році було опубліковано Керівництво до Програми Національної Оборони Японії, в якому вперше були згадані дві країни – Північна Корея та Китай як головні джерела загрози [9]. Згідно з документом, Північна Корея представляє основну загрозу в короткостроковій перспективі, тоді як Китай є довгостроковою загрозою для національної безпеки Японії.

Загострення проблеми з Тайванем, японські політики пояснюють як ознаку зростаючого бажання Китаю затвердити свою владу та кинути виклик американській присутності в регіоні. Відомий японський експерт