+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
р. колишній гетьман із родиною, у супроводі двоюрідних братів Василя та Григорія виїхав із Чигирина на Лівобережжя . Місцем постійного проживання П. Дорошенка та його родичів було обрано сотенне містечко Чернігівського полку Сосницю, неподалік від центру Лівобережної Гетьманщини – Батурина. І. Самойлович усіляко сприяв переселенцям. П. Дорошенко був пожалуваний «трьома сельцями» (також, за деякими даними, він отримав у володіння Сосницю, Мену, Березну). На утримання його матері було виділено чигиринські млини. Молодший брат (А. Дорошенко) став сосницьким сотником .
Спільне життя родини на новому місці тривало лише кілька місяців. Московський уряд із підозрою ставився до колишнього гетьмана й не вірив у те, що він відсторониться від політичної діяльності. На рубежі 1676-1677 рр. почався новий етап московсько-турецького протистояння на Правобережжі, тож у Москві вирішили убезпечитися від можливої участі П. Дорошенка у цих подіях. І. Самойлович і його оточення також непокоїлися через імовірний заколот. У березні 1677 р. за указом царя П. Дорошенко був змушений покинути Батьківщину й виїхати до Москви . У цих умовах члени його сім’ї стали заручниками політичних інтересів московських та українських можновладців. Так, І. Самойлович, через страх помсти з боку сім’ї або прихильників П. Дорошенка, кілька місяців, незважаючи на пряму вказівку царського уряду, затримував виїзд до Москви його дружини Єфросинії та доньки Марії. Від утисків влади постраждав і брат Петра Дорофійовича – Г. Дорошенко, якого було заарештовано через конфлікт із І. Самойловичем у 1684 р.
Останні два десятиліття свого життя П. Дорошенко провів поза межами України. Перші три роки він проживав у Москві, згодом служив воєводою у Великому Устюґу та Хлинові. У 1684 р. йому було пожалуване село Ярополче Волоколамського повіту. Того ж року, після смерті дружини, Петро Дорофійович вступив у шлюб з Агафією Єропкіною, котра народила йому трьох синів – Олександра, Олексія, Петра. Тривалий час П. Дорошенко не мав змоги спілкуватися зі своїми родичами в Україні. Лише 1686 р., після багатьох років розлуки, до нього приїхала його старша донька Любов із чоловіком Юхимом Лизогубом і дітьми .
Помер колишній гетьман у 1698 р. Поховали його в Ярополчому. Прямі нащадки П. Дорошенка (від останнього шлюбу з А. Єропкіною) не надто шанували пам’ять про нього. Могила визначного українця довгий час перебувала у занедбаному стані, її грабували вандали . Доволі красномовно про це написав О. Пушкін, характеризуючи свою тещу, у листі до Н. Ґончарової (як відомо, П. Дорошенко був її прапрапрапрадідом по лінії матері) : «Вона живе [... ] у своєму зруйнованому палаці й розводить городи над прахом твого прадідуся Дорошенка, до якого я ходив на уклін» .
Заслання П. Дорошенка стало справжнім ударом для його родини, що залишилася без авторитету та підтримки колишнього гетьмана, його рід швидко зійшов із політичної арени Гетьманщини. Певне полегшення близьким і рідним П. Дорошенка в Україні принесло позбавлення влади І. Самойловича. Даних про те, що Дорошенки безпосередньо доклали зусиль до зміщення ре- ґіментаря немає, однак до числа активних змовників входили їхні родичі – Гамалії (Андрій Дорошенко був одружений із дочкою паволоцького полковника Якова Гамалії) .
Новий гетьман Іван Мазепа, як і більшість його оточення, був особисто зобов’язаний П. Дорошенкові своїм кар’єрним злетом, тож не дивно, що він виявляв прихильність до роду свого колишнього патрона. Так, Андрій Дорофійович отримав від нього універсал на родові володіння, супроводжував його у складі старшинської делеґації під час візиту до Москви (1689 р.), знову обійняв уряд сосницького сотника (1689, 1691 рр.). Його сини – Іван та Василь – також одержали від нової влади земельні пожалування, стали сотниками у Сосниці й Волинці . Саме І. Мазепа 1696 р. пожалував Василеві Никоновичу Дорошенку, представникові молодшої гілки роду, пустинь біля Глухова, де той заснував хутір Дорошенків – у майбутньому важливий родинний осередок, в якому зростало й виховувалося декілька поколінь роду XVIII – початку XX ст. Попри це, зайняти провідне місце серед старшини, яке вони мали за часів гетьманування П. Дорошенка, уже не вдалося.
Ступінь лояльності до І. Мазепи з боку Дорошенків демонструють події, пов’язані з переходом гетьмана на бік шведського короля в 1708 р. Сосницький сотник Іван Андрійович Дорошенко (син Андрія Дорофійовича) був у числі тих, хто спочатку підтримав реґіментаря у його намірах. Однак участь І. Дорошенка в антимосковському виступі була, напевно, суто символічною, адже згодом його не ув’язнили, він не виїхав за кордон, як зробили чимало активних прихильників І. Мазепи. За рішенням І. Скоропадського у жовтні 1708 р. сосницький сотник лише втратив частину своїх володінь . Така ж доля спіткала його рідного брата Василя Андрійовича Дорошенка, якого позбавили успадкованої від батька слободи Луб’янка. Водночас він зберіг за собою уряд сосницького сотника . Отже, значних утисків із боку влади вони не зазнали. Так, І. Дорошенко вже в 1709 р. отримав від нового гетьмана універсал, яким підтверджувалося його право власності на успадковані від батька угіддя. В. Дорошенко продовжував бути