Рід Дорошенків у громадсько-політичному та культурному житті України (XVII – початок ХХ ст.) | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Історія

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

сосницьким сотником за часів І. Скоропадського й лише 1723 р. за станом здоров’я відмовився від свого уряду .

Останнім із колись могутнього козацького роду, кому вдалося на початку ХУШ ст. ввійти до кола ґенеральної старшини, став Гнат Якович Дорошенко. Він був досить близьким до І. Скоропадського, отримав від нього універсали на великі земельні володіння, кілька сіл, млини та греблі у Сосницькій сотні, неподалік маєтностей, які впродовж останньої чверті XVII ст. перебували у власності Петра Дорошенка, а після заслання – у його брата Андрія. Певний час Г. Дорошенко був ніжинським полковником (очевидно наказним), а за правління І. Скоропадського став ґенеральним осавулом .

Із 1720-х рр. Дорошенки остаточно втрачають свої позиції в ієрархії козацької старшини. Відсутність родинної протекції та впливових захисників серед ґенеральної старшини, які довгі роки були запорукою кар’єрного просування представників роду та їх матеріального збагачення, призвела до того, що нащадки українських гетьманів остаточно перейшли до розряду неурядової старшини.

Упродовж другої половини XVШ-XIX ст. Дорошенки практично не відзначались участю у громадському чи культурному житті України. Чи не єдиною помітною постаттю цього періоду став педагог і громадський діяч Ілля Петрович (1827-1881 рр.) . Він народився у сім’ї збіднілого поміщика, засідателя Остерського повітового суду Чернігівської ґубернії Петра Семеновича Дорошенка, який був нащадком одного із чотирьох Дорофієвих синів – Степана .

У 1850 р. І. Дорошенко закінчив Університет св. Володимира й викладав у Немирівській гімназії на Поділлі (1851-1859 рр.). Попри природничу освіту, він захоплювався збиранням фольклору, а також був добрим знавцем української мови. Напевно, ці інтереси зблизили його з відомим етнографом і громадським діячем Олександром Марковичем та його дружиною Марією (в майбутньому письменницею Марко Вовчок). Подружжя Марковичів, Ілля Петрович та інші вчителі гімназії восени 1857 р. організували аматорський театральний гурток і поставили спектакль за п’єсою І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Упродовж 1857-1858 рр. вистава, що мала великий успіх, ставилася ще двічі . Також І. Дорошенко відіграв вагому роль у зборі етнографічного матеріалу, який було покладено в основу першої збірки молодої письменниці Марко Вовчок – «Народні оповідання» . Після від’їзду Марковичів із Немирова період насиченого культурного життя міста поступово згас, а Ілля Петрович переїхав ближче до родини – у Чернігів. У наступні п’ятнадцять років І. Дорошенко працював учителем, став одним з організаторів і першим очіль- ником жіночої гімназії в ґубернському центрі. У 1869-1874 рр. він був інспектором народних училищ Чернігівщини .

Також І. Дорошенко був не менше відомий завдяки своїй суспільній діяльності. На початку 1860-х рр. він став одним з учасників «Товариства кохаючих рідну мову», в якому разом з іншими визначними чернігівцями – байкарем Леонідом Глібовим, лікарем та письменником Степаном Носом, драматургом Миколою Вербицьким – організовував благодійні театральні вистави. Так, п’єса «Наталка-Полтавка», поставлена І. Дорошенком у лютому 1862 р., стала помітною подією в культурному житті міста. П. Чубинський, який був серед глядачів, залишив про неї схвальну рецензію, відзначивши високий художній рівень твору . Разом із Л. Глібовим, О. Лазаревським та кількома іншими представниками місцевої української громади Ілля Петрович збирав кошти та, імовірно, організовував закупівлю україномовних книжок для народних шкіл Полтавської й Чернігівської ґуберній .

Активна громадська позиція не могла не спричинити неприємності у відносинах із владою. Так, 1861 р. чернігівський педагог опинився під слідством у справі таємного гуртка студентів П. Зайчневського та П. Аргиропуло, яких обвинувачували в розповсюдженні забороненої літератури. Проте довести пряму участь І. Дорошенка в роботі організації не вдалося, його було виправдано . Удруге Ілля Петрович привернув увагу властей улітку 1863 р. у справі члена таємної організації «Земля і воля» І. Андрущенка – І. Дорошенко був звинувачений в отриманні від нього антиурядових відозв. Утім, і цього разу йому пощастило, адже провину довести не вдалося .

Попри порівняно недовге життя (54 роки) І. Дорошенко залишив помітний слід у культурному житті Чернігівщини середини XIX ст. Його знайомі й коле- ґи незмінно згадували Іллю Петровича добрим словом. Так, П. Куліш в одному з листів до Парасковії Глібової (дружина Л. Глібова) ставив І. Дорошенка у приклад як людину, безкорисно віддану українству, зазначаючи, що це – «козак- душа, праведний козак!» .

Водночас І. Дорошенко був радше винятком на тлі інших членів роду. Так, представники старшої гілки Дорошенків виявилися мобільнішими, краще адаптувалися в нових суспільно-політичних реаліях, які склалися після ліквідації автономії України наприкінці XVII! ст. Значна їх частина проживала на території Росії й поступово асимілювалася. Показова у цьому контексті історія родини Олександра Опанасовича Дорошенка (1820-1881 рр.).

О. Дорошенко був прямим нащадком брата гетьмана, Андрія Дорофійовича, мав чин статського радника і служив чиновником департаменту поліції у Санкт-Петербурзі. За спогадами сучасників, дуже пишався своїм походженням «від малоросійських гетьманів», однак ані він, ані його численна родина свою долю з Україною вже не пов’язували. Один із синів Олександра Опанасовича – Микола