+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
справ . З огляду на великий вплив, який мав П. Дорошенко на керівника держави, можемо припустити, що це відбулося не без його участі.
15 липня 1918 р. П. Дорошенко погодився обійняти посаду очільника Головного управління у справах мистецтва та національної культури. Тут він послідовно розбудовував систему наукових і культурних установ, зокрема Державний драматичний театр, Національну бібліотеку, Центральний український архів,
Українську академію наук тощо . Петрові Яковичу довелося вирішувати чимало проблем, найбільшими з-поміж яких був брак фінансування та убезпечення працівників численних культурно-освітніх закладів від мобілізації до армії. Одночасно П. Дорошенко брав участь у розробці нормативно-правової бази у сфері культури. Серед підтриманих ним рішень того періоду був, наприклад, законопроект «Про українські написи на кінематографічних фільмах УНР» .
Не важко здогадатися, що саме стало причиною такого зміщення акцентів у діяльності П. Дорошенка, якого нещодавно називали «майже чорносотенцем» . Навряд чи це відбулося внаслідок глибокого переосмислення життєвих цінностей. Радше Петро Якович добре відчував суспільні настрої й не бажав залишатися осторонь від тих змін, що відбувалися в Україні. Також ним могло керувати бажання допомогти близькому другові, П. Скоропадському, принаймні в тій сфері, в якій він мав практичний досвід.
Слід зазначити, що, своєю чергою, голова Української Держави довіряв П. Дорошенкові. Так, під час антигетьманського повстання в листопаді 1918 р. він був особистим представником П. Скоропадського в переговорах із командиром січових стрільців Є. Коновальцем. Останній приїхав до Києва для зустрічі з німецьким командуванням й отримав пропозицію провести перемовини з кимось із оточення гетьмана. Спілкування виявилося безрезультатним. Згодом П. Скоропадський написав: «[... ] у них нічого не вийшло. Було великою помилкою, що я його (Є. Коновальця – Авт.) не прийняв» .
Після падіння гетьманату П. Дорошенко працював на своїй посаді ще два місяці. У лютому 1919 р. він узяв десятиденну відпустку і виїхав до Одеси на лікування, проте з невідомих причин назад не повернувся. 1 березня того ж року його було звільнено. У липні 1919 р., коли місто перебувало під контролем більшовиків, П. Дорошенка заарештували й невдовзі розстріляли .
Освіченістю в роду Дорошенків відзначалися не лише чоловіки. Молодша донька Якова Степановича – Надія (1859-1918 рр.) закінчила Київський інститут шляхетних дівчат, одним з її вчителів був друг М. Драгоманова, відомий громадський діяч М. Ковалевський (1841-1897 рр.). Д. Дорошенко писав у своїх мемуарах: «Тьотя, здається, була закохана в свого вчителя, і коли його було заслано в Сибір, вона не хотіла виходити заміж і залишилась на все своє життя на хуторі. Вона зберегла пам’ятку про Ковалевського – подарований їй ним “Кобзар” Шевченка» . Пізніше, знаючи, що Дмитро Іванович належить до Революційної української партії, тітка матеріально підтримувала його політичну діяльність . Надія Яківна загинула 31 січня 1918 р. під час нападу грабіжників на хутір Дорошенків .
Доля наступного покоління роду яскраво висвітлює вплив суспільно-політичних змін кінця ХІХ – початку ХХ ст. на культурно-ціннісний вибір тогочасної молоді. Так, життєвий шлях і переконання визначного українця Дмитра Дорошенка виразно контрастували з біографією та ідеологічними настановами його двоюрідного брата – Миколи Васильовича (1881-1926 рр.). Доволі показово ілюструє це епізод, описаний у спогадах Дмитра Івановича, про початок його навчання в Петербурзькому університеті: «Я зразу зустрівся [... ] з моїм кузеном Миколою Дорошенком, який скінчив гімназію в Полтаві в одному році зі мною. Він був сином мого дядька Василя, автора роману “На Україні”, але хоч учився в Полтаві, не мав у собі нічого українського і був російським соціал-демократом большевиком [... ]. Ми оселились в Петербурзі спільно в одному помешканні, і я немало витерпів від нього глузування з мого українства, так що в кінці я не витерпів і переїхав на окреме помешкання» .
У 1902 р. М. Дорошенко був одним із засновників соціал-демократичної організації в Петербурзькому університеті. Після ІІ з’їзду РСДРП (1903 р.) він став більшовиком. У 1904 р. долучився до створення Об’єднаної соціал-демократичної організації студентів Санкт-Петербурґа, а наприкінці того ж року досяг вершини своєї політичної кар’єри – увійшов до керівного складу столичного партійного комітету більшовиків . У квітні – травні 1905 р. М. Дорошенко працював у Женеві кореспондентом газети «Вперёд», де особисто познайомився з В. Леніним. Після повернення в Росію продовжив роботу в петербурзькій парторганізації . Улітку 1905 р. внаслідок конфлікту з місцевими партійця- ми М. Дорошенко був відсторонений від роботи. Про рівень його авторитету свідчив той факт, що за Миколу Васильовича вступився сам В. Ленін, котрий надіслав до Петербурґа листа, зазначивши: «Знаючи Костянтина Сергійовича (псевдонім М. Дорошенка – Авт.) спочатку як відмінного, одного із найцінніших кореспондентів, а згодом особисто познайомившись із ним у Женеві, я повинен висловитися взагалі на його користь як працівника» . Після цього у вересні 1905 р. М. Дорошенка призначили відповідальним організатором петербурзького осередку РСДРП (б). 12 грудня того року його заарештували й засудили до півторарічного ув’язнення за підготовку у столиці імперії збройного повстання . Про подальшу долю М. Дорошенка відомо доволі мало. Після звільнення він з якихось причин покинув політичну діяльність. У 1920-х рр. працював у Держплані УСРР. Наприкінці життя брав участь в упорядкуванні архіву столичного комітету більшовиків, на основі власних спогадів написав кілька статей з історії соціал-демократичного руху в Петербурзі .
Події Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917- 1920-х рр. мали трагічні наслідки для роду Дорошенків. Кілька членів родини загинули під час революційного хаосу, Д. Дорошенко був змушений еміґрува- ти, а ті, хто залишилися, мали пристосовуватися до нової радянської дійсності. Так, доньку В. Дорошенка – Марію, яка стала ученим-ботаніком, неодноразово звільняли з роботи, вона зазнавала переслідувань із боку влади. Сини П. Дорошенка – Михайло та Сергій, також піддавалися гонінням, проте їм пощастило вижити й наприкінці життя повернутися в Україну. За спогадами С. Білоконя, котрому вдалося зустрітись із ними, нащадки відомого козацького роду, хоч і були зросійщеними, проте зберегли пам’ять про своїх предків120.
Отже, ствердження роду Дорошенків, як одного із найвпливовіших у середовищі козацької старшини XVII ст. відбулося завдяки його засновникові Михайлу. За часів гетьманування Петра його рід був одним із наймогутніших у середовищі української еліти. Поразка гетьмана в боротьбі за незалежність, а згодом і його заслання до Московії стали відправною точкою у втрачанні могутності роду. Певний час Дорошенки зберігали своє високе становище завдяки прихильності І. Мазепи та його оточення, однак з 1720-х рр. вони остаточно переходять у ранґ неурядової старшини. Відсутність родинної протекції та впливових покровителів призвели до швидкої втрати Дорошенками своїх позицій у Гетьманщині. Упродовж XVIII-XIX ст. нащадки відомого гетьманського роду розпорошили володіння предків, поповнивши лави збіднілого дворянства. Переважна більшість Дорошенків змогла пристосуватися до нових реалій життя в Російській імперії й поступово асимілювалася. Лише частина представників молодшої гілки роду зберегла національну ідентичність. Саме з її середовища наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вийшло декілька відомих громадських діячів і науковців. Події 1917-1920-х рр., прихід до влади більшовиків призвели до неминучого в таких умовах результату – рід Дорошенків як цілісний соціокультурний організм, в якому досвід, традиції та життєві цінності передаються з покоління в покоління, припинив своє існування...