Розвиток ринку цінних паперів в Україні

В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії становлення. За умов масового акціонування державних підприємств, створення нових акціонерних структур, які гостро потребують інвестицій, постійних позик коштів державою, первинний ринок слугує провідним сегментом ринку цінних паперів.

Боргові зобов’язання – облігації, векселі – можуть випускати всі підприємства незалежно від їхньої організаційно-правової форми. Такі зобов’язання забезпечуються матеріальними активами.

Особливе місце серед учасників ринку цінних паперів належить інвесторам (від англ. іnvestor, від лат. invest – вкладати), тобто суб’єктам інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позичкових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних цінностей в інструменти ринку цінних паперів.

Інвестори можуть придбавати цінні папери від свого імені та за власний рахунок для одержання доходу чи збільшення їхньої вартості або набуття певних прав, що надаються власнику цінних паперів згідно з чинним законодавством. У ролі інвесторів на вітчизняному ринку цінних паперів можуть виступати: держава; фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без громадянства; юридичні особи України та інших держав. Не можуть бути ними органи державної влади й управління та місцевих органів самоврядування. Але це не стосується Пенсійного фонду, одним з напрямів діяльності якого є вкладання коштів у цінні папери державних органів та акціонерних товариств.

За рівнем ліквідності український ринок цінних паперів суттєво поступається ринкам розвинених країн. В Україні ліквідним є лише ринок державних цінних паперів, що має відповідну інфраструктуру, та ринок акцій не більш як восьми акціонерних товариств. Вторинний ринок акцій виробничих компаній перебуває у зародковому стані.

Інституційні інвестори, здійснюючи діяльність із залучення коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладаються в цінні папери інших емітентів, справляють великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність. Це викликано певними причинами:

1. Інституційні інвестори мають більше коштів, ніж окремо взяті фізичні особи.

2. Індивідуальні інвестори купують цінні папери з власного інтересу, а інституційні намагаються поєднати його зі справами емітента.

3. Саме інституційні інвестори частіше бувають зацікавлені в тому, щоб брати участь у повсякденному управлінні справами емітента.

Найактивнішими інституційними інвесторами є інвестиційні фонди та компанії, комерційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії. Менш активні – промислові та торговельні підприємства, компанії, господарські товариства тощо.

Залежно від цілей діяльності інвесторів можна поділити таким чином:

- консервативні, мета – безпека вкладень;

- помірно агресивні, мета – безпека плюс дохідність;

- агресивні, мета – дохідність плюс зростання вкладень;

- досвідчені, мета – дохідність плюс збільшення вкладень плюс ліквідність;

- витончені, мета – максимальний дохід.

За психологічною стійкістю інвесторів розрізняють як:

- нестійкі – навіювані (схильні до паніки) ;

- стійкі – навіювані;

- стійкі – аналітичні [16, 211].

Диференціація попиту в зазначених групах відображає структуру цінних паперів.

Сегменти можуть бути багатоступінчастими, з виокремленням груп і підгруп за ознакою деталізації витрат.

Окремо формується сегментація інвесторів за інтенсивністю звертання до ринку цінних паперів. При цьому виокремлюють такі сегменти:

- інвестори, які не звертаються до ринку, в тому числі колишні та потенційні інвестори;

- інвестори, які звертаються до ринку, в тому числі новачки і ті, які регулярно звертаються.

У кожному сегменті вивчається інтенсивність звертання до ринку цінних паперів за допомогою різних показників. Фондові біржі й фінансові посередники враховують поведінку зазначених груп, зокрема можливість залучення потенційних інвесторів, адже кожна з цих груп вимагає різних маркетингових підходів. Інформацію, що характеризує сегментацію ринку цінних паперів, можна упорядкувати за допомогою матриці. Зокрема її можна зобразити матрицею Аij, де i – види цінних паперів та емітентів, j – інвестори і т. ін. Найвигідніший сегмент, припустимо аij, повинен мати високу ліквідність, підвищені темпи зростання реалізації, значну норму прибутку та інші показники.

Перелічені класифікації та групування дозволяють вивчити механізм формування попиту та пропозиції на цінні папери з метою їх відображення між окремими елементами ринку (відповідно запитів інвесторів та емітентів), а також прогнозувати важливі зміни в майбутньому для повнішого задоволення запитів усіх учасників ринку цінних паперів.

Фінансовими посередниками на ринку цінних паперів є юридичні особи, робота яких тісно пов’язана з наданням професійних послуг щодо опосередкування діяльності на ринку емітентів та інвесторів. Посередники повинні мати ліцензію на здійснення своєї діяльності. У більшості випадків вони надають брокерські, дилерські й андеррайтерські послуги.

Брокер (біржовий маклер, комісіонер, куртьє, стокброкер) – посередник, який діє за дорученням і за рахунок клієнтів, отримуючи за посередництво комісійні (куртаж). Брокером зазвичай є брокерська компанія. Фізична особа також може здійснювати брокерські функції, якщо зареєструється як підприємець. В обов’язки брокера входить добросовісне виконання доручень клієнта, яким повинна віддаватися перевага разом з угодами самого брокера, якщо він також має право виконувати функції дилера.

Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів (Казначейством) він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції з цінними паперами