Рух за впровадження української мови в навчальних закладах України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Хоча головну участь у русі за україномовне шкільництво відіграла інтелігенція, її дії були підтримані представниками усіх верств українського населення.

Завдяки активним діям українців проблема введення рідної мови в освітній процес вийшла на державний розгляд, перестала бути лише загальноукраїнською. Українська нація довела, що вона боротиметься за свої права, українську школу та освіту. Це сприяло подальшому вирішенню питання.

У четвертому розділі – “Розвиток руху за україномовну освіту на Західній Україні” – простежено розгортання українізаційного процесу на західноукраїнських землях окремо в Галичині, Буковині і Закарпатті. Зважаючи на неоднакові політичні, економічні та соціальні передумови, які склалися для розгортання руху на цих територіях, боротьба українців Галичини, Буковини і Закарпаття мала зовсім різні характер, прояв, форму і методи. Особлива увага приділена розгляду питання щодо розвитку руху за рідномовні навчальні заклади в Галичині: здійснено аналіз процесу українізації початкових, середніх та вищих навчальних закладів; висвітлено діяльність окремих просвітніх і громадських організацій, політичних і громадських діячів щодо введення української мови в освітніх установах Західної України зазначеного періоду; проаналізовано ставлення різних категорій населення, культурно-освітніх та громадських установ до українізації навчання на цих територіях; показано внесок найвидатніших діячів української школи у справу становлення системи освіти українською мовою.

У кінці ХІХ ст. справжня боротьба за впровадження рідної мови в навчальний процес точилася в Галичині. У ній брали участь не лише освітні діячі та організації, а й духівництво, політики, громадські організації, молодь, селяни та ін. Приваблює різноманітність форм та методів руху – від обговорень українського питання на різноманітних з’їздах до бойкотів, страйків, сецесії.

У дисертації зазначено, що активним учасником процесу стало “Товариство ім. Т.Г. Шевченка” (згодом – “Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка”), “Руське товариство педагогічне”, “Учительська громада”, “Просвіта”. Члени цих організацій М. Грушевський, Д. Багалій, М. Сумцов, О. Колесса, А. Вахнянин, О. Огоновський та інші займалися клопотанням перед урядом щодо українізації навчання, відкриттям україномовних освітніх закладів, виданням українських підручників та ін. Значний вплив на розвиток боротьби за українську школу справила національно-демократична партія, українська народна демократична партія та інші, окремі українські депутати Ю. Романчук, Я. Окуневський, Є. Олесницький, О. Барвінський. Рішуче відстоювали права рідної мови у навчальних закладах “Школьна часопись”, “Учитель”, “Зоря”, “Руслан”, “Діло”, “Громадський голос”, “Літературно-науковий вісник”, “Наша школа” та ін.

Яскравою сторінкою з історії руху за україномовну освіту у цьому регіоні стала боротьба галичан за існування рідномовного вищого навчального закладу. Рух за українізацію Львівського університету в Галичині став гарним прикладом змагань за національні права для українців інших регіонів.

У русі українців Буковини за впровадження рідного слова в освітній процес проявили себе українські політики, педагоги, представники культурно-освітніх і громадських товариств. Головним напрямком їх роботи було відкриття україномовних класів при навчальних закладах, заснування рідномовних освітніх установ, створення національних підручників. Особливо відзначились у цьому процесі просвітнє товариство “Руська бесіда” (пізніше – “Руська школа”, “Українська школа”), учительське “Товариство ім. Г. Сковороди”, О. Попович, Ю. Федькович, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький, Є. Пігуляк та ін. Завдяки їх діяльності питання відновлення прав рідної мови вийшло на державний рівень, отримало часткове задоволення, ідеї освіти українською мовою поступово утверджувалися в краї. Однак процес гальмувався низьким рівнем економіки краю та культурним рівнем населення, монополією церковних установ на навчання, німецьким та румунським втручанням у культуру й освіту українців, нерозвиненістю зв’язків із населенням інших регіонів України.

У кінці ХІХ ст. помітний поворот до українства відбувся в Закарпатті. Цьому сприяло здійснення наукових досліджень з історії рідного краю, мови місцевими інтелігентами. Л. Чопей та Я. Гашпар стали першими, хто почав звертати увагу на значення рідної мови. Відбулися спроби створення підручників народною мовою. Плідно діяв у цьому напрямку А. Волошин. Однак такі дії закарпатців були одиничними. Основна маса населення залишалася пасивною у домаганні своїх національних потреб. Багатовікова відірваність Закарпаття від інших українських земель, втрата зв’язків із ними, низький освітній стан закарпатців стали головними причинами того, що справа українізації освіти Закарпаття, можна сказати, була завданням лише декількох осіб.

У висновках узагальнюються основні положення і формулюються підсумки дослідження, які винесено на захист:

-національно-мовна політика урядових кіл Російської імперії та Австро-Угорщини в сфері освіти мала реакційний характер, мова українців знаходилася в пригніченому стані. Це нанесло непоправну шкоду освітньому й культурному розвиткові населення України, загрожувало самому існуванню українського народу; 

-рух за українізацію освіти в Україні виник внаслідок піднесення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. національної самосвідомості українців, чому сприяв ряд внутрішніх і зовнішніх факторів, він дуже тісно переплітався з національним рухом; 

-процес розпочався у Наддніпрянській Україні, де мав культурницький характер, ідея освіти плекалася перш за все серед інтелігенції, яка була малою за чисельністю, що уповільнювало його розвиток; на Західній Україні боротьба мала політичну забарвленість, усі верстви населення виступили єдиною силою за права народної, а не літературної (на відміну від Наддніпрянщини) мови, у результаті цей регіон став головною ареною руху; 

-українізаційний рух розвивався на розрізнених частинах України не однаково, чому сприяла різна історична спадщина, економічна та релігійна