Семантико-стилістична характеристика хронологічно маркованої лексики (на матеріалі української історичної прози другої половини ХХ століття)

Історизми на позначення військових реалій репрезентовані лексемами: воєвода, гридь, десяцький, дружина, дружинник, лучники, мечники, орда, пішці тощо. 

Номен воєвода утворився з основ voj (inъ) і voditi (водити). З чисто військового терміна воєвода поступово перетворюється в слово, яке називало становище людини не тільки у військовій, але і в соціально-політичній ієрархії, бо з ХУІ століття воєвода починає виконувати функції начальника повіту, міста. У досліджуваних романах цей історизм засвідчений в обох значеннях: “Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод” (“Гнів Перуна”, 463) ; “Одні казали, що Воєвода постарів і не так, щоб злагоднів, а просто знесилився від постійної твердості” (“Первоміст”, 378). 

До соціально-економічної лексики належать слова на позначення назв осіб, пов’язаних з певним родом занять: “Йшли привітати княжну або просто подивитись на неї вуглярі, смологони, лісовики, бортники, косарі, ликодрачі” (“Євпраксія”, 14). 

Походження та структура багатьох професійних назв ремісників досить прозора: волопас, вугляр, смологон, кожум’яка, ликодрач. Але є й такі, семантика яких потребує дослідження. Наприклад, броварник є давнім запозиченням з німецької мови і означає “робітник пивоварні” (середньонімецьке brouver – пивовар). 

Зі сторінок українських історичних романів другої половини ХХ ст. вимальовується яскрава картина податкової системи різних історичних періодів. Соціально-економічна лексика на позначення видів податків представлена лексемами правежі, потяги, вира, поволокова, поральне, сторожеве, подимне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лісове, станове, млинове, наприклад: “Холопи, ізгої, рядовичі, закладники, розорені князівськими продажами, вирами, боярськими правежами і потягами” (“Гнів Перуна”, 42). 

Термін вира у східних слов’ян етимологічно пов’язаний зі спільнослов’янським багатозначним словом вьра, одним із значень якого було “провина”. Східні слов’яни замість терміна вира часто вживали слово вина на позначення не тільки провини, але і плати за провину чи злочин. 

Своєрідною особливістю лексики на означення одиниць виміру і ваги є її глибока давність і найтісніший зв’язок з історією народу. Ця семантична група представлена лексемами: верства, лікоть, міра, п’ядь, поприще, пуд, стадія, фунт. Переважна більшість давніх лінійних мір пов’язана з рукою, її розмірами, рухами. Слово п’ядь якоїсь сталої величини не має, вона коливається залежно від способів вимірювання. Найчастіше ця одиниця позначає відстань між кінцями великого та вказівного пальців у момент їх найбільшого розтягнення. Іноді п’ядь уже не стільки асоціюється з мірою, скільки виступає символом дуже малих величин: “Виціловую кожну мить і кожну п’ядь, яка наближає до тебе…” (“Я, Богдан”, 194). 

Семантична група на означення назв старовинних монет, грошових одиниць репрезентована лексемами: гріш, гривна, дирхема, дукат, золотий, мідниця, міліарісій, ногата, нумизма, резана, срібляник, талер, червінець, шеляг. 

Лексема дукат полісемна. Застарілими є обидва значення цього слова – “старовинна монета, червінець” і “жіноча прикраса у вигляді монети, яку носили на шиї”: “Король тривожно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів” (“Я, Богдан”, 105). 

Особливе місце в українських історичних романах другої половини ХХ століття відводиться історизмам-топонімам: Вишгород, Дубно, Заруб, Звенигород, Корсунь, Лубеч, Любар, Острог, Паволоч, Переяслав та інші, наприклад: “З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно” (“Я, Богдан”, 38). Майже всі ці лексеми давньоруські за походженням. 

Високою частотністю вживання відзначаються лексеми семантичної підгрупи на позначення назв зниклих народів. “Дуліби сидять за Сівером і Полянами, південні їхні рубежі давно посіли уличі й тіверці, полунощну сторону стережуть градки й весі деревлян і дреговичів” (“Гнів Перуна”, 104). 

Лексика, що характеризує адміністративно-територіальний поділ, репрезентована лексемами: воєводства, волость, землі, князівства, маєток, староства, фільварок, ханства. 

Тематична група побутової лексики включає в себе семантичні групи на означення назв жител, господарських будівель та інших споруд, назв одягу та головних уборів, взуття, назв їжі, напоїв, назви музичних інструментів. Окремі кімнати в будинку часто мали назви залежно від їх призначення. Для вираження поняття “світла кімната без кухонної печі” вживалося слово світлиця: “Запалила свічу. Знову порпалась у світлиці” (“Отрута для княгині”, 189). У значенні “спальня” вживались лексеми ложниця, спочивальня: “Вольг увірвався до її ложниці… (“Отрута для княгині”, 26) ; “Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинилися…” (“Меч Арея”, 369). 

Семантична група жіночого одягу представлена номенами: запаска, плахта, намітка. Слово запаска – спільнослов’янське найменування жіночого буденного поясного одягу. Однак сема “буденний одяг” не є постійною для цієї лексеми. У романі П. Загребельного “Я, Богдан” контекст вказує на актуальність семи “святкового вбрання”: “…А стояла в світлиці незнана дівчина – україночка, мила і пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково-золотистій” (“Я, Богдан”, 209). 

Назви зафіксованих у історичних романах другої половини ХХ століття головних уборів систематизуються за ознакою приналежності до тієї чи іншої статі. Чоловічі головні убори: кабардинка, магерка; жіночі: очіпок, намітка, навершник, кибалка, убрус, наприклад: “Кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки” (“Я, Богдан”, 209). 

У Ш розділі – “Стилістичне використання хронологічно маркованої лексики в українському історичному романі другої половини ХХ століття” – аналізуються можливості використання застарілої лексики зі стилістичною метою. 

Відчуття епохи в художньо-історичному