Становлення і розвиток органів дізнання і досудового слідства в Україні (1917 - 60-ті роки ХХ століття)

Практична значимість одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації сформульовані та обґрунтовані висновки і пропозиції, які сприятимуть поступовому реформуванню системи органів досудового слідства в України шляхом структурних і функціональних перетворень.

Зроблені висновки дозволяють виявити такі джерела оптимізації зусиль правоохоронних органів, які до цього використовувались не повною мірою, забезпечити усунення “вузьких місць” у їх діяльності, знайти позитивні фактори та на їх основі розробити заходи, що мають сприяти поступовому підвищенню ролі досудового слідства у розслідування та попередженні злочинів.

Матеріали дослідження можуть бути використані у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України при викладанні курсу “Історія держави та права України” та спецкурсу “Актуальні проблеми досудового слідства в Україні”, а також під час вивчення історії міліції України.

Результати дослідження можуть бути в подальшому використані для законотворчого, організаційного, методичного, інформаційного забезпечення діяльності органів державної законодавчої та виконавчої влади, правоохоронних органів, судових органів та у рамках професійної підготовки практичних працівників правоохоронних відомств.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення дисертації доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях:

“Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (Київ, 22-23 березня 2001 р.).

“Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (Івано-Франківськ, 3-4 жовтня 2002 р.) ;

Публікації. Наукові результати проведеного дисертантом дослідження опубліковані у чотирьох наукових статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації визначається метою та завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку та вимогам ВАК і композиційно складається зі вступу, двох розділів, що поєднують сім підрозділів, висновку і списку використаних джерел (306 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 189 сторінок.

 

 

У вступі обґрунтовується актуальність та новизна теми дослідження, визначаються його мета та завдання, об’єкт, предмет, методологічна, емпірична і науково-теоретична основи, зв’язок з науковими програмами, показана теоретична та практична значимість одержаних результатів, їх впровадження та апробація, наведені дані про публікації і структуру дисертації.

Перший розділ “Діяльність слідчих органів у перші роки української революції” складається з трьох підрозділів, присвячених вивченню історичних передумов та еволюції органів досудового слідства в період 1917- 60-тих років ХХ століття, а також дослідженню процесів формування та трансформації кримінально-процесуального законодавства, що регулювало їх діяльність.

У першому підрозділі “Зміни в соціально-політичному становищі України як основна передумова реформування органів попереднього слідства” автор проаналізував процеси створення та функціонування органів досудового слідства за часів національно-визвольних змагань в Україні протягом 1917-1921 рр. Спираючись на архівні дані та літературні джерела, дисертант піддає науковому аналізу проект національної правоохоронної концепції, запропонованої за часів гетьмана П. Скоропадського, а також проекти нормативних актів кримінально-процесуального змісту Центральної Ради. На відміну від попередньої української влади 1917-1918 рр. гетьману Скоропадському вдалося розробити найбільш виважену і забезпечену правоохоронну систему. Але можливість її функціонування мала певну залежність від політики союзного командування. Це компрометувало охоронний апарат гетьмана в очах громадян України. Після повалення влади Миколи II розбурхане революційною хвилею народне море у будь-якому зверненні до старих засобів правління вбачало загрозу своїм надіям на краще життя. Повернення землевласників, ще й за допомогою німців, образ яких як ворогів був міцно вкорінений царською пропагандою і православною вірою у суспільну свідомість мешканців Російської імперії, було незрозумілим і небезпечним для більшої біднішої частини населення. Тому з виведенням із України союзного військового контингенту російська комуністична агітація впала на плідний ґрунт. Замість національної злагоди й утворення єдиного антибільшовицького фронту, чим, до речі, і займався гетьман у листопаді 1918 р. були реально забезпечені найсприятливіші умови для російського більшовицького втручання і знищення української державності.

У другому підрозділі “Створення слідчого апарату радянської України як альтернативи слідчим органам Української Народної Республіки” автор проводить короткий історичний огляд становлення й розвитку органів досудового слідства в Україні з часів Київської Русі до встановлення радянської влади у 1918 р.

Піддавши аналізу правові форми існування органів кримінальної юрисдикції у історичному розрізі їх становлення й розвитку, автор обґрунтовує тезу, що під час національно-визвольних перетворень 1917-1918 рр. в Україні формально вже було створено відповідні інституції та нормативну базу їх діяльності. Проте, даний процес становлення був перерваний у зв’язку із військовими діями німецької армії та регулярними військовими частинами генерала Денікіна.

Третій підрозділ “Розвиток радянського кримінально-процесуального законодавства в період становлення радянської влади в Україні” присвячений аналізу нормативних джерел, спрямованих на врегулювання досудового слідства радянського типу, підготовці та обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу 1922 року. Автор переконливо доводить, що за основу цього нормативного документу взятий аналогічний кодекс РРФСР. Аналіз норм першого радянського кримінально-процесуального законодавства, а також підзаконних актів тих часів дозволяє констатувати про те, що вже на правовому рівні закріплена панівна карально-репресивна політика радянської влади, впроваджений обвинувальний уклін, скорочені та спрощені впроваджені форми досудового слідства.

Обстановка, яка склалася в Україні після проголошення радянської влади, не давала можливості подальшому розвитку демократичного судового будівництва. З огляду на вищенаведене стає зрозумілим, що більшовицьке “правосуддя” не дотримувалося відповідних процесуальних прискіпливостей у кримінально-процесуальному провадженні. Залучення радянськими владними установами до правоохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, які керувались у своїй діяльності лише “революційною правосвідомістю”, сприяло перетворенню