Стратегічне партнерство в українсько-польських відносинах

Ідея українсько-польського стратегічного партнерства має досить давню історію. Та остаточного оформлення вона почала набувати на початку ХХ ст. із проголошенням державної незалежності України та початком розбудови польських державних інституцій. На теренах обох держав у минулому існували спільні державні утворення (польське, польсько-литовське, польсько-українське, російське, німецьке). Подібною була доля України та Польщі в часі Другої світової війни та після її закінчення. Україна та Польща – це держави, котрі у рамках блокового розподілу світу були членами одного й того ж політичного та військового об’єднання – Організації Варшавського договору. Тепер обидві держави переходять від однопартійної до плюралістичної системи та запроваджують демократичні цінності, але кожна з них досягнула різних успіхів та перебуває на різних ступенях розвитку. Обидві держави політично орієнтовані на співпрацю із західноєвропейськими інтеграційними та оборонними структурами і НАТО.

Якщо говорити про реалізацію ідеї українсько-польського стратегічного партнерства в державно-політичній сфері, починаючи з кінця 80-х років, відносини між Україною та Польщею пройшли певну еволюцію і в другій половині 90-х років ХХ ст. вийшли на рівень стратегічного партнерства. Це пов’язано із внутрішнім розвитком українського і польського суспільств, а також із зовнішніми факторами, необхідністю знайти нову формулу безпеки, яка б враховувала інтереси України і Польщі в реґіоні Центральної Європи, помітним впливом Росії і західних держав.

Ще за часів існування Радянського Союзу українська та польська сторони почали будувати відносини в умовах неповного суверенітету України, цей період можна назвати підготовчим. Однак сподівання на те, що зі здобуттям можливості провадити незалежну зовнішню політику Польща започаткує дружні й активні відносини з Україною, не виправдалися. Внаслідок боротьби між прихильниками «неопрометеїстської» та «реалістичної» концепції східної політики, а також через політику США у питанні розпаду Радянського Союзу, Польща протягом 1989-1991 років проводила так звану «політику двох доріг», яка була компромісом між прибічниками обох ідей. Цей період характеризувався становленням незалежної Української держави, відсутністю конкретної концепції Заходу і Росії щодо України й зосередженістю польської політики на західному напрямі, становленням двосторонніх міждержавних відносин, актуалізацією проблеми реґіональної безпеки у Центральній та Східній Європі.

У другій половині 1993 р. польсько-українські стосунки увійшли в період зниження динаміки взаємних контактів і навіть їхнього охолодження, що тривав до кінця 1995 р. Причинами цього було усвідомлення польською стороною слабкості України й сумніви, що вона зможе зберегти незалежність, глибока економічна криза в Україні, зосередженість зусиль Польщі на вступі до західних структур безпеки, а також суперечливість поглядів української правлячої еліти на ґарантування безпеки держави та відмову від ядерної зброї, негативне ставлення до розширення НАТО, що призвело до міжнародної ізоляції України.

З 1995 р. спостерігалося відчутне покращення двосторонніх взаємин як результат позитивного ставлення України до розширення НАТО на Схід, сфокусування зовнішньополітичних пріоритетів України на зближенні з європейськими інте- ґраційними структурами і вихід її з міжнародної ізоляції.

У другій половині 90-х рр. відбувся вихід двосторонніх взаємин на рівень стратегічного партнерства. Державне керівництво України і Польщі прийшло до переконання, що забезпечення національних інтересів обох країн, збереження необхідного рівня реґіональної і загальноєвропейської безпеки є можливим за умови дотримання тісних взаємин між двома державами та проведення спільного зов-нішньополітичного курсу на стратегічне партнерство. Основними мотивами вста -новлення відносин стратегічного партнерства між Україною та Польщею стали:

Обидві держави володіли співставним економічним, військовим, фінансовим, технологічним та гуманітарним потенціалами, що дозволяло на паритетних засадах встановлювати особливий статус двосторонніх відносин.

Обидві держави відігравали ключову роль у реґіоні Центрально-Східної Європи та мали спільні погляди на питання розвитку реґіональної та європейської безпеки.

Обидві держави мали перед собою схожі нереалізовані завдання щодо інтеґ- рації до європейських та євроатлантичних структур.

Обидві держави виявили зацікавленість у довгостроковій співпраці в декількох галузях.

Підтвердженням важливості польсько-української співпраці є офіційний документ «Східна політика Союзу в перспективі його розширення за рахунок держав Центральної та Східної Європи – польська точка зору», підготовлений у жовтні 2003 р. польськими експертами, а також намагання Польщі стати виразником інтересів України в європейських інтеґраційних структурах.

Хоча й не існує окремого документа, в якому б чітко визначалися мета, сфери та засоби реалізації відносин стратегічного партнерства між двома державами, останнім часом напрацьовано ґрунтовну юридично-правову базу розвитку двосторонніх відносин, вироблено механізми реалізації та координації стратегічних інтересів обох держав у різних сферах та створено відповідні механізми.

Слабо розвинена партійна система не сприяла розвиткові жвавих контактів між політичними партіями наших держав, а ті нечисленні контакти, які мали місце, не набули належного розголосу. Часто на заваді подальшої інтенсифікації двосторонніх відносин стоїть і внутрішньополітична ситуація в обох країнах.

В Україні загрозу майбутньому українсько-польських відносин становлять партії як ультраправого крила, так і лівої орієнтації. Інтелектуальним