Сутність і функції грошей

Для кількісної оцінки рівня відкритої інфляції використовуються три основних індекси цін:

1. індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для особистого споживання;
2. індекс цін на засоби виробництва (ІЦВ) характеризує зміну в часі загального рівня цін, який купують юридичні особи для виробничого споживання;
3. індекс цін ВВП, або дефлятор ВВП, який характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і послуги, що реалізовані кінцевим споживачам.

У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції. Найбільш конкретною є класифікація видів інфляції за трьома критеріями:

1. За формами прояву – цінова, інфляція заощаджень і девальвація.
2. За темпами знецінення грошей – повзуча (до 5% на рік), помірна (5-20%), галопуюча (20-100%), гіперінфляція (понад 100%).
3. За чинниками, що спричиняють інфляційний процес – інфляція витрат та інфляція попиту. Перша з них провокується чинниками, що формуються з боку пропозиції товарів, а друга – з боку попиту на товари.

Причини інфляції є досить складними і неоднозначними, проте їх можна поділити на дві групи. До першої відносять грошові фактори, які пов'язані із надлишковим надходженням грошей в обіг, що призводить до зростання платоспроможного попиту і його перевищення над товарною пропозицією (надмірна грошова та кредитна емісія, зростання швидкості грошей в обігу, дефіцит держбюджету тощо). Інфляція, викликана цими чинниками називається інфляцією попиту. До другої групи входять фактори, пов'язані з виробництвом та пропозицією товарів, що призводять до зростання цін (зростання зарплати, підвищення норми прибутку, зростання цін на імпортовані засоби виробництва, монополізація економіки тощо). Ці причини призводять до інфляції, яку називають інфляцією витрат або інфляцією пропозиції.

Антиінфляційна політика більшості країн з ринковою економікою проводиться за кількома напрямами – дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів, або обох напрямів одночасно.

Серед комплексу заходів оздоровлення і впорядкування грошового обігу особливе місце займають грошові реформи – повна або часткова перебудова грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей чи поліпшення механізму регулювання грошового обігу стосовно нових соціально-економічних умов чи одне і друге одночасно. За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні (повні) грошові реформи та реформи часткового типу.

Інфляційний процес в Україні розвивався згідно з загальновизнаними закономірностями від помірної до гіперінфляції. Зростання цін провокувалося як затратними, так і монетарними чинниками. Проте ключову роль у «розкручуванні» інфляції відігравала занадто ліберальна монетарна політика уряду та НБУ. Лише після переходу в 1994 році до антиінфляційної політики інфляція різко пішла на спад.

Грошова реформа в Україні, що завершилася в 1996 році, за своїм характером належить до повних, або структурних, реформ. Вона тривала близько п'яти років (січень 1992 – вересень 1996 року) і забезпечила створення національної грошової системи, формування нового механізму підтримання сталості грошей та регулювання грошового обігу, адекватного умовам ринкової економіки.

 

 

Кредит – це система економічних відносин, що відображають перерозподіл вартості на засадах повернення, платності і строковості. Кредит як економічна категорія, виражає відносини між економічними агентами з приводу руху вартості в інтересах реалізації певних потреб. Його специфіка виявляється у суб'єктах, котрими виступають кредитор (сторона, яка надає позику) і позичальник. Об'єктом кредиту є певна вартість у грошовій чи матеріальній формі, що передається від кредитора до позичальника.

Функції кредиту є одним з найскладніших дискусійних питань теорії кредиту. Основними функціями кредиту, що відображають його суть як економічної категорії є:

• перерозподільча функція (полягає у перерозподілі наявних у економіці тимчасово вільних грошових і матеріальних ресурсів та їх зосередження у найпріоритетніших щодо конкретної ситуації сферах економічної діяльності) ;
• функція економії витрат обігу (полягає у заміщені обороту повноцінних грошей кредитними операціями) ;
• функція прискорення концентрації капіталів (визначає можливості розширення за допомогою кредиту меж індивідуальних нагромаджень капіталів).

Під формою кредиту слід розуміти найбільш загальний прояв його сутності, що не зачіпає внутрішньої структури кредиту і не пов'язаний з конкретною характеристикою її окремих елементів. З цих позицій правомірно виділяти дві форми кредиту – грошову та товарну, які тісно пов'язані між собою і є двома сторонами вартісної форми кредиту.

Під видом кредиту слід розуміти конкретний прояв окремих елементів кредиту як економічного явища. Види кредиту можуть виокремлюватися в межах його форм і розглядатися як складові елементи системи, якою є кредит. За суб'єктами кредитних відносин виділяють такі види кредитів: комерційний, банківський, державний, споживчий, міжнародний. За призначенням банківські кредити поділяють на виробничий (для юридичних осіб) і споживчий (тільки для фізичних осіб). За строками користування кредити бувають: короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3-х років) і довгострокові (понад 3 роки).

Основними, найбільш визнаними принципами організації кредитних відносин є:

• цільове використання (кредит видається на строго визначені в угоді потреби) ;
• строковість (кошти передаються на чітко визначений строк) ;
• поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі;
• забезпеченість (додаткові заходи щодо гарантування повернення позички у визначені строки у формі застави або поручительства, гарантії) ;
• платність користування позиченими коштами у формі процента.

 

Соціально-економічну природу процента визначають виробничі відносини. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його ціною. Норма процента залежить від величини норми прибутку і визначається як:

N = (Річний дохід / Сума позичкового капіталу) *