Сутність і функції грошей

На розмір процентної ставки впливають як макроекономічні чинники (попит, пропозиція, інфляція, облікова ставка тощо), так і мікроекономічні (розмір кредиту, термін користування, рівень ризику тощо)

Економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту:

• натуралістична теорія кредиту – трактує сутність кредиту з позицій його ролі в забезпеченні руху реального капіталу в натурально-речовій формі, недооцінює відносної самостійності руху грошового капіталу і його впливу через кредит на розвиток суспільного виробництва. Основоположниками були А. Сміт, ДРікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.
• капіталотворча теорія кредиту – трактує сутність кредиту як механізм творення капіталу, переоцінюючи самостійність руху грошового капіталу і можливості банків у його розширенні в інтересах розвитку виробництва. Основоположником був Дж. Локк.

 

 

Під кредитною системою розуміють сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Суб'єкти грошового ринку, які займаються фінансовим посередництвом, називаються фінансовими посередниками. Вони поділяються на дві великі групи:

• банки;
• небанківські фінансові посередники.

Банк в економічному розумінні – це фінансовий посередник, що виконує комплекс базових операцій, які в сукупності становлять закінчений процес посередництва: акумуляцію грошових коштів економічних суб'єктів з правом вільного розпорядження ними; вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність; безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих коштів щодо їх використання – повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи на власні рахунки інших видів у цьому чи іншому банках.

Сутність банків найбільш повно виражається в їх функціях, основними з яких є:

• кредитування економіки;
• акумуляція тимчасово вільних коштів і перетворення їх на капітал шляхом видачі позичок;
• організація платежів у господарстві;
• створення кредитних засобів обігу.

В залежності від специфіки і особливостей тих функцій, які виконують банки, розрізняють центральні (емісійні) і комерційні банки.

Центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.

Основними функціями центрального банку є:

• емісія готівки та організація грошового обігу;
• функція банку банків;
• функція банку держави;
• реалізація грошово-кредитної політики.

Комерційні банки – багатофункціональні установи комерційного типу, що здійснюють різноманітні види кредитних, розрахункових та інших фінансових операцій, пов'язаних із обслуговуванням клієнтів у всіх секторах економіки.

Основними функціями комерційних банків є:

1. посередництво в кредиті;
2. здійснення розрахунків між суб'єктами ринку;
3. випуск кредитних знарядь обігу.

Комерційні банки виконують різноманітні операції, які поділяються на традиційні і нетрадиційні. До перших належать кредитування, розрахунки, залучення вкладів. До других – різноманітні послуги (лізингові, факторингові, консультативні тощо). Традиційні операції бувають активними й пасивними.

В залежності від операцій, які здійснюють комерційні банки, їх поділяють на:

• універсальні – здійснюють усі, або більшість дозволених законодавством фінансових операцій;
• спеціалізовані – зосереджують свою діяльність на обслуговуванні окремих груп клієнтів або здійсненні певних видів операцій.

Спеціалізовані кредитно-фінансові установи – це фінансові посередники грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у доходні активи (в основному в цінні папери та кредити довгострокового характеру).

Усі небанківські фінансові інститути поділяють на дві групи:

1. договірні фінансові посередники, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, лізингові та факторингові компанії) ;
2. інвестиційні фінансові посередники, які залучають кошти через продаж кредиторам своїх цінних паперів, зокрема акцій і облігацій (інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні товариства або спілки).

Усі операції банків поділяються на пасивні, активні і комісійно-посередницькі.

Пасивні операції комерційних банків полягають у формуванні власної і залученої ресурсної бази, на підставі і за рахунок якої здійснюються активні операції.

Ресурси комерційного банку – це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для певних власних операцій. Вони поділяються на:

• власні кошти (статутний, резервний та інші фонди) ;
• залучені кошти (вклади та депозити) ;
• запозичені кошти (отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків).

Активні операції – це операції, в процесі яких банки розміщують наявні власні і залучені ресурси з метою отримання прибутку, а також, забезпечення своєї ліквідності. Серед активних операцій провідними є кредитні та інвестиційні.

Комісійно-посередницькі операції (послуги) – це операції за дорученням і на користь клієнта за певну плату (у вигляді комісії), які супроводжуються не формуванням чи розміщенням ресурсів, а переміщуванням наявних у банку коштів клієнта за його розпорядженням. До цієї групи також відносять усі інші послуги не пов'язані з рухом грошей. Основними видами комісійно-посередницьких операцій є:

• розрахунково-касове обслуговування;
• валютні операції;
• трастові послуги;
• консультаційні, інформаційні та інші.

Банківські ризики – це небезпека виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку, доходу, грошових коштів у зв'язку з випадковою зміною умов кредитно-фінансової діяльності, несприятливими обставинами. Розрізняють такі основні види банківських ризиків:

• кредитний ризик;
• процентний ризик;
• ризик незбалансованої ліквідності;
• ризик зловживання.

 

 

Під валютою розуміють грошову одиниця певної країни, а також вираженні у ній платіжні інструменти, що використовуються у міжнародних розрахунках.

Міжнародні валютно-кредитні відносини – це відносини, функціонування яких пов'язане із обслуговуванням усього комплексу економічних зв'язків між урядами, юридичними та фізичними особами різних країн. Основою міжнародних валютно-кредитних відносин є валютна система.

Валютна система – форма організації і регулювання валютних відносин, що склалася історично і закріплена національним законодавством та міждержавними угодами. Розрізняють національну та світову валютну систему.

Національна валютна система – сукупність валютних відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний оборот даної країни, утворюються і використовуються валютні ресурси країни.

Світова валютна система – організація валютних відносин між країнами, закріплена комплексом міждержавних угод. Розвиток світової валютної системи можна умовно поділити на 4 основні етапи:

1. Паризька валютна система (система золотомонетного стандарту) стихійно сформувалась на початку XIX ст. і була юридично оформлена у 1867 році, коли золото було визнано в якості єдиних світових грошей.
2. Генуезька валютна система створена у 1922 році і передбачала функціонування в якості міжнародних платіжних засобів, крім золота, валют провідних країн (система золотодевізного стандарту).
3. Бреттон-Вудська валютна система (золотодоларовий стандарт) була сформована у 1944 році, коли були визначені правила організації світової торгівлі та валютних відносин на основі долара США.
4. Ямайська валютна система створена у 1976 році. Закріплювалась повна демонетизація золота та відмова від основних принципів Бреттон-Вудської системи.

Валютний курс – вартість валюти однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни, групи країн чи міжнародних платіжних засобах. Основою для визначення валютного курсу є паритет купівельної спроможності – співвідношення між двома або кількома валютами за їхньою купівельною спроможністю до певного набору товарів і послуг.

Розрізняють фіксований та плаваючий режими валютних курсів. При фіксованому режимі валютний курс фіксується до однієї валюти або кошика валют. Плаваючі курси змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.

Курс покупця – це курс, за яким банки купують іноземну валюту і продають національну (це найбільш низький курс). Курс продавця – це курс, за яким банк продає іноземну валюту і купує національну (більш високий курс). Різниця між ними утворює дохід банку за валютними операціями – спред.

При укладенні угод з купівлі-продажу валют на ринку використовують два основних види обмінних курсів: спот і форвард-курс.

Спот-курс – це обмінний курс, зафіксований на момент укладення валютної угоди при умові поставки валюти банком не пізніше як на другий робочий день. Форвард-курс – це ціна, за якою валюта купується чи продається на певну дату в майбутньому.

Платіжний баланс – це співвідношення усіх фактичних платежів, здійснених даною країною іншим країнам та всіх надходжень, фактично отриманих з-за кордону за певний період часу. Залежно від характеру зовнішньоекономічних операцій він включає в себе 3 основні складові частини:

• торговий баланс;
• баланс послуг і некомерційних платежів;
• баланс руху капіталів і кредитів.

Міжнародні розрахунки – це процес регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають між юридичними та фізичними особами різних країн. Основними формами міжнародних розрахунків є:

• документарний акредитив;
• інкасо (просте і документарне) ;
• банківський переказ.

Міжнародні кредитні операції – це система кредитних відносин між державою, банками, фірмами одних країн та суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності інших країн. Вони поділяються на:

товарні – надаються експортерами імпортерам у формі товарно-матеріальних цінностей;

валютні – надаються банками та іншими фінансовими установами у грошовій формі.

Залежно від суб'єктів міжнародних кредитних операцій міжнародний кредит поділяється на:

фірмовий, який надається імпортерами та експортерами при здійсненні зовнішньоторговельних операцій;

банківський – надається комерційними банками експортерам чи імпортерам.

Міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації – спеціалізовані інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин. До них відносяться:

1. Банк міжнародних розрахунків.
2. Міжнародний валютний фонд.
3. Світовий банк, який включає:

• Міжнародний банк реконструкції та розвитку;
• Міжнародна асоціація розвитку;
• Міжнародна фінансова корпорація;
• Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство.

Розвиток валютної системи України поділяється на 3 етапи:

1. 1991-93 роки. Цей період передбачав формування базових інвестиційних засад проведення валютної політики, що відбувався за умов глибокої кризи економічної системи.
2. 1994-96 роки. Даний період характеризується початками лібералізації на валютному ринку та відносною стабілізацією курсу карбованця.
3. Починаючи з 1997 року. Характерним є наявність кризових явищ у фінансовій сфері та поступовий перехід до економічного зростання в різних галузях.

Для сучасного етапу розвитку валютної системи характерною є поступова фінансова стабілізація, якої вдалось досягнути, передусім, завдяки вдалій грошово-кредитній політиці Національного банку України.