Свобода слова

 

1. Гарантії свободи слова

2. Обмеження свободи слова

 

 

Право на свободу слова – одне з природних прав людини. Однак кожна держава в своєму законодавстві змушена вдаватись до певних обмежень прав людини, в тому числі свободи слова, заради охорони прав інших осіб, громадського порядку, суспільної моралі, державної безпеки тощо. Втім обмеження ці не є всюди однаковими, а отже і не існує універсальної «формули», слідуючи якій, можливо було б уникнути «перегинів». За таких умов іноді є неминучими помилки та несправедливість. Отже в кожній країні з часом формується власне уявлення про свободу слова та її межі, сформоване як на попередньому досвіді, так і на міжнародних нормах. Саме тому, поки існує свобода слова, актуальним залишатиметься питання про те, як визначити ту межу через яку свобода слова не мусить ступати.

Метою роботи є дослідження практики обмеження права на свободу слова як в Україні, так і в світі, і на основі цих досліджень зробити висновки щодо універсальних «орієнтирів», за допомогою яких слід визначати межі свободи слова.

 

 

На сьогоднішній день права і свободи людини відносяться не тільки до внутрішньої компетенції держави, а й стали справою глобального міжнародного співробітництва. Сучасний розвиток свободи слова відображений у низці міжнародних актів, які охороняють права людини як на універсальному, так і регіональному рівнях.

Так статтею 19 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Такі міжнародні норми частіше не здатні регулювати правове становище особистості, і їх варто подавати як загальні посилання, що служать основою для подальшої деталізації й закріплення їх у національному законодавстві. Норми міжнародного права в галузі прав людини, з одного боку, зобов'язують державу забезпечити закріплені в них права, у той же час, з іншого боку, надають індивіду право домагатися від держави виконання його міжнародних зобов'язань – свободу одержувати або поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади, не зважаючи на державні кордони. При цьому своє закріплення отримали й деякі обмеження, пов'язані з поширенням інформації. Зокрема, мова йде про можливості держави ліцензувати радіомовні, телевізійні або кінематографічні підприємства. Такі обмеження зумовлені необхідністю захисту державної таємниці і недопущенням негативного впливу певної інформації на виховання підлітків.

Ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. «

Важливо, що ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що здійснення свободи думки і свободи інформації може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями або штрафними санкціями, передбаченими законом і необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, в інтересах територіальної цілісності або суспільного спокою, а також з метою запобігання безладу і злочинів, захисту здоров'я й моральності, репутації або прав інших осіб, запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя. Історичним продовженням ст. 10 зазначеної Конвенції стали положення ст. 19 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 року:

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення. «

Питання реалізації права на інформацію одержали своє утвердження і на рівні міждержавних угод. Так, відповідно до «Угоди про співробітництво в галузі інформації», укладеної на основі «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав», сторони беруть на себе ряд важливих зобов'язань в інформаційній сфері. Зокрема, вони зобов'язуються не перешкоджати доступу до офіційних, суспільних і інших джерел інформації, поширенню зібраної на законних підставах інформації представниками засобів масової інформації, забезпечувати представникам національних, етнічних, релігійних і