Свобода слова

Яскравим прикладом законодавчого обмеження свободи слова в Україні є заборона пропаганди нацистської та комуністичної ідеології, прийнята Верховною Радою. За словами законодавця метою заборони є недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, будь-яких дискримінацій за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України. [7]

Однак іноді інтереси національної безпеки слугують лише виправданням для політичних переслідувань, як це було в радянський період. Часто відділити вимушені обмеження від політичного тиску видається нелегкою задачею.

Показовим є арешт СБУ українського журналіста, блогера та активіста Руслана Коцаби, якому інкримінується порушення за ч. 1 ст. 111 (Державна зрада) та ч. 1 ст. 114-1 (Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань) КК України. Причиною цього стало заклик про відмову від мобілізації, яке поширював Коцаба в мережі Інтернет.

Вже через два дні після його затримання, 9 лютого 2015 року міжнародна організація Amnesty International закликала українську владу негайно звільнити Коцабу.

“До позиції Руслана Коцаби можна відноситись по-різному. Але заарештовуючи його за висловлювання громадянської позиції, українська влада порушує основоположне право людини на вираження думок, яке українці відстоювали на Майдані”, – сказала Т. Мазур, директор Amnesty International в Україні. Amnesty International вважає Р. Коцабу в’язнем совісті і закликає українську владу негайно і беззастережно звільнити журналіста. [1] 10 лютого 2015 року Українська Гельсінська спілка з прав людини назвала арешт Коцаби «переслідуванням за політичними мотивами». Голова правління організації Євген Захаров заявив, що Коцабу можна вважати «політичним в'язнем», а арешт на 60 діб порушує право на свободу (стаття 5 Європейської Конвенції з прав людини) і є непропорційною реакцією держави. Член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський вважає, що виступи проти мобілізації не є правопорушенням в Україні – це лише висловлення власної думки. [3] Того ж дня уповноважена з прав людини Валерія Лутковська заявила, що вважає недопустимим у демократичному суспільстві таке обмеження свободи, як у справі Коцаби та вбачає в його арешті ознаки порушення статті 10 Європейської Конвенції з прав людини. [4]

9 лютого Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ) висловила свою стурбованість рішенням суду про утримання під вартою Коцаби. НМПУ вважає, що заклики блогера бойкотувати мобілізацію в умовах війни вписується в антиукраїнську інформаційну кампанію, а взяття під варту журналіста було формально правомірним за українським законодавством. Однак це створює прецедент, коли кожного журналіста або громадського діяча за висловлювання, які суперечать офіційній позиції влади, може бути звинувачено у державній зраді. [2]

Втім неоднозначні обмеження часто перетікають в грубі порушення з боку держави права на свободу слова та доступу до інформації, тобто очевидну цензуру. Прикладом цензури може слугувати створення так званого «Золотого Щиту» в Китаї і як наслідок, блокування багатьох інтернет-порталів, виправдовуючи це боротьбою з пропагандою жорстокості та насильства або потребами національної безпеки. [8]

1 лютого 2014 року в Російській Федерації набув чинності закон «Про внесення змін до Федерального закону «Про інформацію, інформаційні технології і про захист інформації». Закон дозволяє Роскомнадзору за приписом Генпрокуратури РФ здійснювати негайне блокування без рішення суду сайтів, що розповсюджують заклики до масових заворушень та іншої екстремістської інформації. Однак закон, покликаний охороняти громадський порядок та національну безпеку, став знаряддям політичних переслідувань й інтернет-цензури. Так 13 березня 2014 року Роскомнадзор обмежив доступ одразу до трьох інтернет-ЗМІ: Грани. ру, Каспаров. ру, «Ежедневный журнал». Також були внесені до забороненного реєстру блог опозиціонера Олексія Навального в Живому Журналі та на сайті Эхо Москвы. [9]

Нещодавно в Україні було заборонено трансляцію 14 російських телеканалів, які на думку Національної ради с питань телебачення і радіомовлення були інструментом інформаційної війни Росії проти України. Радник міністра Внутрішніх справ, Антон Геращенко висловився з цього приводу, що Україна може і повинна захищати свій інформаційний простір від інформаційної агресії з боку РФ, яка цілеспрямовано розпалює ненависть і ворожнечу між українськими громадянами. [10] Водночас представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дунья Міятович заявила, що заборона трансляції програм без законної підстави є формою цензури і висловила стурбованість з приводу вимоги української ради з телебачення і радіомовлення до національних кабельних мереж припинити трансляцію російських каналів. [11]

Розповсюдженою практикою є також заборона до друку книг, а також фільмів та серіалів до показу в кінотеатрах та на телеекранах. У нашій країні працює Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. За час свого існування (з 2004 року) вона встигла винести рішення щодо 9 книг, що суперечать нормам законодавства. Серед них – «Моя боротьба» Гітлера (пропагує ідеологію фашизму), «Удар російських богів» В. Істархова (є висловлювання, що розпалюють ненависть до іудеїв і християн), «Напередодні імперії» В. Коровіна (закликає до порушення територіальної цілісності України), «Камасутра орального сексу» Майклз (порнографія), «Життя. Історія. Даність» В. Путятіна (ображає єврейську націю), «Таємна історія України» А. Широкорода (ображає українську націю), «Незалежна