Типи темпераменту та аналітична теорія особистості К. Г. Юнга

Предмет:

Тип роботи:

Контрольна робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Г. Юнгом (1875 – 1961) була заснована аналітична психологія. З позиції власної аналітичної теорії особистості він розглядав процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію (ототожнення) свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За Юнгом, центром психіки є архетип Самості (від грецкого – початковий образ, ідея). Поняття самість у Юнга вживається як архетип колективного несвідомого. За Юнгом, розвиток особистості у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього до колективного несвідомого, центром якого є самість. Юнг зазначає, що в міфах, казках, сновидіннях символами Самості часто виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. За Юнгом, Самість неможливо виявити емпірично (емпіричне знання – знання, яке відображає дійсність з боку її зовнішніх зв'язків і відношень). Він використовує це поняття для обгрунтування самореалізації індивіда. Самореалізація, на думку Юнга, відбувається шляхом занурення у глибини колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистістої неповторності. Згідно з Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розглядаються Юнгом як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивним шляхом і який в результаті несвідомої діяльності виявляється на поверхні свідомості в формі різноманітних уявлень, символів, які є важливим грунтом для уяви, фантазії. Термін «своє» використовується в аналітичній теорії Юнга для оцінки суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли, тощо. Вживається і поняття «своє глибинне». Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, не залежений від зовнішньої реальності.

Юнг ввів поняття «комплекс» сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме психічне утворення, яке виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із значимими для індивіда переживаннями. Вживається, поняття «комплекс» меншовартості, переваги, тощо.

Можна сказати, що Карл Густав Юнг (1875-1961) був першим сучасним психологом, який зумів кинути виклик західній психології, самій її суті і філософським засадам, тобто ньютонівско-картезіанському світогляду. Він наполягав на перевазі несвідомого над свідомістю, містичного над науковим, таємничого над відомим, того, що твориться над відтвореним, релігійного над профанним.

Юнг приділяв чимало уваги несвідомому та його динаміці, але його уявлення про нього радикальним чином відрізнялись від фрейдівських. Він розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого й несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було сховищем витиснутих пригадувань, заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, що пов'язує індивіда з усім людством, із природою й космосом. Вчений вважав, що несвідоме виконує в суспільстві проективну й теологічну (релігійну) функцію.

Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, які отримали назву комплексів. Він визначив їх як набір психічних елементів (ідей, думок, ставлень і переконань), що об'єднуються навколо певного тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Саме Юнг розширив уявлення про людину, визнаючи її схильність до трансцендентності (трансцендентний – той, що перебуває поза досвідом, неприступний для людського пізнання) у розширенні межі власного Его та особистого несвідомого і з'єднання з вищим «Я», яке розмірне усьому людству і всьому космосу.

Довготривалі спостереження практичного психолога дозволили Юнгу проаналізувати накопичений матеріал (фантазії, ілюзії, сни) і виокремити узагальнені образи і мотиви, притаманні не тільки віднесеним на відстані територіям, але й рознесеним у різних історичних періодах людської історії. Це дало підстави для ствердження про існування як індивідуального несвідомого, так і колективного, расового несвідомого, загального для всього людства, що є проявом творчості космічної сили. Тому порівняльну релігію і всесвітню міфологію слід розглядати як унікальне джерело інформації про колективні аспекти несвідомого.

Юнгові належить визначення понять універсальних міфологічних мотивів (міфологем), які виявились тими структурними елементами, що породжують міфи в несвідомій психіці і в різноманітних міфологіях народів. Юнг був схильним інтерпретувати релігію з точки зору ірраціонального і навіть таємного. Він переконливо вбачав реальність духовного виміру в універсальній схемі речей. Основне припущення полягало в тому, що духовний елемент – це органічна і невід'ємна частина психіки. А справжня духовність – один із аспектів колективного несвідомого. Вона не залежить від культурної та освітньої програми підготовки індивідуума. Через самодослідження і самоаналіз індивідуум досягає необхідної глибини, в свідомості спонтанно з'являються духовні елементи. Таку думку Юнга поділяють відомі вчені, які ретельно вивчали різні вияви і можливості людської психики.

К. Г. Юнг доволі ґрунтовно цікавився революційними розробками А. Ейнштейна у сфері квантово-релятивістської фізики, підтримуючи плідні зв'язки із багатьма з її засновників. На відміну від інших теоретиків психоаналізу, Юнг завжди намагався виявити глибинні духовні аспекти психіки та людського існування, вивчаючи релігійний досвід, в якому, на його переконання, духовний елемент – це органічна і невід'ємна, вроджена частка людської психіки. Осмислюючи відкриття Ейнштейна, Юнг усвідомлював, що стає недостатнім суто історичний і детермінований підхід щодо пояснень природи психічних явищ через раціональний підхід у площині біологічних коренів у ланцюгу лінійної обумовленості. І тільки могутній інтелект і геніальна інтуїція вченого, роздуми над революційними відкриттями у царині природничих наук, дали Юнгу усвідомлення, що лінійна причинність не може бути єдиним і з'єднуючим принципом в природі. І він вводить поняття аказуального з'єднуючого принципу – синхронності, означеннї осмисленням збігу подій, розділених в часі, або в просторі. З часом значення концепції синхронності віднайшла своє підтвердження через проведену