Україна у складі Росії та Австрії. Національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.

 

 

5.1 Територіально-адміністративний устрій та соціально-економічний розвиток українських земель

5.2 Суспільно-політичне життя і національний рух

5.3 Перша світова війна та Україна

 

 

Після ліквідації козацької гетьманської держави та Запорозької Січі розпочався тривалий період бездержавності. Сусіди України, поділивши українські землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.

Три поділи Речі Посполитої (1772р., 1793р., 1795р.) призвели до розподілу українських земель між Росією та Австрією. До 1917 р. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь), що становила 90% етнічних українських земель, входила до складу Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття відійшли до Австрійської імперії і перебували під цісарською короною аж до 1918 р. Із 12 млн. українців приблизно 80% знаходилися у складі Російської імперії, а близько 20% – в Австрійській (Австро-Угорській) імперії.

 

Під владою Австрії

В Австрії українські землі увійшли до Королівства Галичини і Лодомерії (Володимерії) з центром у Львові, що поділялось на 12 округів (дистриктів). Проте в ньому штучно об'єднувалися західноукраїнські етнічні землі з частиною польських земель. Це стало причиною неприязні і ворожнечі між поляками і українцями, оскільки австрійські урядовці при вирішенні різноманітних питань перевагу надавали краще підготовленим полякам, зате із 3,5 млн. населення краю українці складали 2,4 млн. До того ж адміністративні кордони Коронного краю неодноразово довільно змінювалися.

Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях.

Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – “жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглося з періодом модернізаційних реформ, які здійснювалися наприкінці XVIII ст. Марією Терезою та Йосифом ІІ:

- скасовано особисту залежність селянина від поміщика;

- сільським громадам надано право самоврядування;

- введено обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір;

- підпорядковано церкву державі, ліквідовано орден єзуїтів;

- зрівняно в правах католицьку, протестантську та уніатську церкви;

- проголошено загальну середню освіту; дозвіл на навчання у початковій школі рідною мовою; державне фінансування шкіл.

- відкрито Львівський університет та ін.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припинилася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним. Українські землі стали колоніальним придатком промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.

Сільське господарство залишалося основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху опришківський рух у Прикарпатті (1810 – 1825 рр.; лідери – Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, С. Товта, І. Кокошата ін.). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а у сорокових роках вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці.

Розвиток капіталістичних відносин активізувався після реформ 1848 р. Скасовується кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість, нафтовидобувна галузь та будуються залізниці.

Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція західних українців. До 1914 р. їх виїхало близько 1 млн. чол.

 

Під владою Росії

В українських землях, згідно з царськими указами, було поширено загальноросійський адміністративний устрій із поділом на генерал-губернаторства, губернії та повіти.

Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Правобережну (Південно-Західний край) і Південну (Новоросію). На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросія); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшли разом із Царством Польським споконвічні землі українців - Холмщина, Підляшшя, Посяння.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники.

Цивільна влада спиралась на військову. Усе населення поділялось на стани, серед яких привілейованими були дворянство і духовенство; селяни були повністю безправними.

На початку XX ст. в губерніях було засновано ще й охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства.

Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм не враховував специфічних особливостей окремих українських регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Гостро відчувалася нестача кадрів. Через відсутність урядовців, у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп. Наприклад, коли Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявися лише один: