Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Важливо наголосити, що інформація  про чисельну перевагу росіян у низці районів тогочасного Донбасу, як і про їхнє негативне ставлення до проголошеної в УСРР політики українізації, була добре відомою в Кремлі. Врешті більшовики вирішили цю проблему “хірургічно” – шляхом видалення російської частини з тіла донбасівської спільноти. У жовтні 1924 р. до складу РСФРР була передана частина Шахтинської й Таганрозької округ Донецької губернії , після цього в складі українського Донбасу не лишилося жодної округи, де б росіяни становили більшість населення. З цього часу історія українського та російського Донбасу розійшлася різними шляхами.

Перспективи процесів етнічної взаємодії в цей час визначалися вже іншими соціально-економічними обставинами. Очікуваної стабілізації співвідношення етнічних груп не сталося й статися не могло: розпочалася економічна стабілізація, згодом – зростання, а вслід за цим – тривала доба трудових міграцій, що перетворилися на провідний фактор демографічних процесів у регіоні. Частка росіян у населенні Донбасу невпинно зростала. Станом на 1926 р. їхня чисельність збільшилася на 16, 5% (764 724 особи) . 1930 р. відновилися масові вербування робочої сили в Донбас в централізованому порядку. Загалом станом на 8 листопада 1930 р. з РСФРР сюди прибула 31 тис. шахтарів. Левову частку новоприбулих становили вихідці з селянського стану, 73, 4% – колишні колгоспники. За даними Наркомату праці СРСР, на 1 жовтня 1931 р. з 69 820 завербованих для Донбасу працівників 59% були набрані в РСФРР, 29% – в Україні, 12% – в Білорусії. Розпочалися планові мобілізації місцевого селянства на донецькі шахти та великі будівельні майданчики п’ятирічки. Впродовж 1930-1931 рр. секретарі сільських партосередків неодноразово отримували догани за невиконання планів-рознарядок по вербуванню. Пройде рік – півтора, і грецькі, єврейські, болгарські та німецькі селяни вважатимуть за щастя потрапити на донецькі копальні – тільки таким способом, за рахунок шахтарської пайки, вони рятуватимуть свої родини від голоду.

Примусова колективізація стала часом масового відходу місцевого селянства у промислові центри Донбасу. Черговою віхою етнонаціональної історії Донбасу став Голодомор. По-перше, всі етнічні складові місцевого селянства були “зачинені” у межах власних голодуючих сіл і приречені на вимирання; по-друге, після вимирання частини мешканців луганських і донецьких сіл центральний уряд здійснив спробу заселення подібних населених пунктів колгоспниками з Івановської області. Переселенська кампанія стала класикою радянської урядової колонізації. Впродовж першої черги переселення, що припала на листопад-грудень 1933 р., сюди спрямували 117 тис. мешканців Горьковського краю, Центрально- Чорноземної, Західної, Івановської областей РСФРР та Білоруської СРР. З 10 січня 1934 р. розпочалася друга хвиля переселення, що здійснювалася за рахунок переселенців з Київської, Вінницької таЧернігівської областей УСРР та Центрального Чорнозем’я. На відміну від переселенців з України, росіяни дуже погано приживалися в нових місцях, багато хто з них не витримав і півроку. На 1 липня 1934 р. до Івановської області повернулося 31, 9% переселенців, Чернігівської – 4, 8% .

Переселення з Івановської області (3 642 господарства) завершилося 12 грудня 1933 р. (тобто, в розпал зимових холодів). Навербувавши переселенців, урядовці не забезпечили їх належно транспортом, худоба губилася в дорозі, картопля померзла. Попри надзвичайно складні умови переселенці зберегли й привезли із собою 1 640 коней, 2 880 корів, 588 телят. Яким же було їхнє здивування на місці призначення: тут вони потрапили до іншої реальності, про існування якої навіть не підозрювали! Їхали як переселенці-ударники з великою кількістю трудоднів, на стабілізаційні зернові фонди будувати щасливе колгоспне життя, а потрапили в село, конаюче від голоду... Вже в квітні 1934 р. повернення івановців додому набуло масового характеру, причому, втікали вночі, без попередження, перед тим за безцінь продавши худобу. Така картина, власне, не була винятком. У Марківському районі Донецької області навесні 1935 р. з переселених 401 господарства залишилося 79. Загалом же, за неповними даними, з 8 153 господарств, що переселилися до Донецької області впродовж 1933-1934 рр., на 15 березня 1935 р. вибули 4 580.

В лютому-березні 1935 р. сюди ж під приводом зміцнення західних кордонів були депортовані мешканці, що “не проявили себе у зміцненні кордону та колгоспного ладу”, “націоналістичні та ан- тирадянські елементи”  . Йшлося передовсім про поляків та німців. Згідно із остаточними планами в Донецьку область впродовж лютого-березня 1935 р. мали переселити понад 3 тис. господарств.

Нині в популярній літературі, засобах масової інформації та на рівні соціальних мереж доволі поширена думка, що росіяни Сходу так затято підтримали ідеї “русской весны”, оскільки є значною мірою нащадками тих переселенців, які поселилися в обійстях вимерлих українських селян. Такі заяви є нічим іншим, як вульгаризацією надзвичайно складних і трагічних історичних обставин. У будь-якому випадку лише мізерна частка сучасних росіян і російськомовних мешканців Донбасу є нащадками тих переселенців. До того ж, російські селяни, що волею долі вимушені були обживати примарні українські села, були такими ж жертвами більшовицького режиму, як і їхні попередники. Хвороби та недоїдання, рабська праця і безправ’я на довгі