Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Не менш тяжким і стражденним було життя зростаючої когорти донецького робітництва. Саме в епоху Голодомору та сталінської індустріалізації вимирання села і неприродно швидка урбанізація стають визначальними чинниками етнодемографічних процесів у Донбасі. Українці, що в попередні часи, за одностайною думкою науковців, віддавали перевагу роботі на землі, масово рушили на шахти й новобудови. Та не лише вони в той страшний час “переглянули” своє ставлення до селянської праці. Аналогічні процеси охопили всі етнічні складові регіону, невпізнанно змінивши з часом соціальне обличчя колись селянських етнічних груп. Трудові вербування в епоху Голодомору дали можливість вижити низці українських, російських, німецьких, грецьких та інших селянських родин, годувальники яких ділилися із ними своєю шахтарською пайкою. Неконтрольоване вибухоподібне пришвидшення урбанізації призупинили регулюючі трудові закони 1931 та 1932 рр. У республіці запровадили оргнабори робочої сили на основі договорів між колгоспами та органами вербування, а 27 грудня 1932 р. була введена паспортна система з пропискою для міського населення. Селяни фактично були повторно закріпачені. Втім розбудова низки міст та поглинання ними прилеглих селищ  і надалі робили свою справу.

Урбанізація перетворилася в Донбасі на об’єктивно незворотний процес і вела до зростання всіх етнічних складових місцевого пролетаріату. В 1934 р. українці становили вже 53% від робітників Донбасу , на 1939 р. їх в абсолютних числах нараховувалося1 567 098. Сукупно значно потужніше за роки індустріалізації зросла чисельність російського населення (на 105%, тоді, як українців – лише на 60%). За висновками Н. Малярчук, упродовж шістнадцяти років чисельність городян Донбасу збільшилася майже вшестеро, відбувалося це передовсім завдяки механічному приросту. Натомість чисельність сільського населення зменшилася в півтора рази (на 586 432 особи) . Урбанізація набирала обертів в усіх етнічних групах. Станом на 1939 р. не лише левова частка росіян Донбасу були мешканцями міст, а й 68% українців. На відміну від ситуації 1920-х рр., за даними перепису 1939 р. з 28 міст Сталінської області росіяни становили абсолютну більшість лише у двох (м. Орджонікідзе та Комсомольськ). У Сталіно їхня частка сягала 47% (220 101 особа) .

Попри об’єктивні процеси демографічної українізації Донбасу в сфері суспільно-політичного і культурного життя відбувалися складні, суперечливі, підчас – виразно конфронтаційні процеси. Очікування українських більшовиків, артикульовані свого часу М. Скрипником: “... Український селянин прийде із своїми селянськими звичками і психологією, він прийде і зі своєю мовою та зукраїнізує місто” , – тут не справджувалися. Тогочасна ситуація в Донбасі на перший погляд була ближчою до схеми Д. Лебедя. Попри партійне засудження його теза про невідворотність перемоги російської культури, як більш розвиненої, була радо підхоплена місцевими елітами і глибоко вкорінена в робітниче середовище. Партійно-радянський апарат повсякчас підживлював ці настрої, вважаючи, що Донбас має лишатися плацдармом зміцнення більшовицької влади в Україні.

Намагаючись обґрунтувати втручання Кремля в події на Україні загалом, Донбасі зокрема, та виправдати непересічну і красномовну російську присутність у регіональних органах влади і управління, Д. Мануїльський на початку 1920 р. писав: “... Коли почала на Україні утворюватися радянська влада, вони [росіяни] послали нам допомогу – своїх відповідальних робітників, всі ті ліпші кола робітничої інтелігенції, які виховала партія за 20 років свого існування. Своїм досвідом радянського будівництва російські робітники хотіли зробити процес утворення Радянської влади на Україні найменш болючим і найбільш творчим... ”. В подальшому аналіз більшовицької кадрової політики непорушно тримався накатаного ідеологічного кліше “братньої допомоги”, а “помічники” – міцно трималися опанованих управлінських позицій.

Не секрет, що впродовж міжвоєнного періоду Донецька губернська, згодом – окружні та обласні парторганізації Донбасу посідали непересічне місце в республіканських партійних структурах. Лише перелік прізвищ їхніх очільників  багато говорив сам за себе. Втім, під впливом українізації і в партійних органах поволі відбувалися виразні зміни. На початку українізації росіяни становили абсолютну більшість на всіх щаблях управління, практично всіх галузей народного господарства, лише в редакціях видавництв та газет по- ступаючись євреям. У міру розгортання політики коренізації ситуація почала стрімко змінюватися. Найбільш потужно українізувався рядовий склад партійних організацій. В 1920-1921 рр. частка росіян у партійних лавах Донецької губернії становила 71, 5%, в 1922 р. – 71, 2%, 1925 р. – 59, 9%, 1927 р. – 38, 2% (цього року українці становили вже відносну більшість – 46, 8%), 1936 р. – 38, 2% (українці становили вже абсолютну більшість – 51, 7%) . Якщо в 1925 р. росіянами була більшість керівних і відповідальних працівників (51%), партійних лідерів (47%), пропагандистів (42%), радянських працівників (64%), профспілкових працівників (55%), керівників промислових підприємств (67%), то вже перепис особового складу радянського апарату УСРР 1929 р. відобразив суттєво відмінну ситуацію – росіяни складали 29% радянських службовців (українці – 50%, євреї – 10%) . В 1934 р. частка росіян в лавах парткерівників Донбасу сягала 36, 5%, українців – 44%, решти національностей – 19, 5% .

Всупереч тиражованим сучасною російською історіографією кліше, доволі успішно відбувалася українізація освітньої мережі Донбасу: якщо в 1922 р. російськомовні школи складали 92% відзагалу, то в 1923 р. – 86, 2%, 1928 р. – 20, 4%, а в 1933 р. – 11% . Отже, за десять років, згідно із цілком умотивованими висновками Н. Малярчук, була ліквідована разюча диспропорція між