Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

на ґрунті українізації відзначалися усіма дослідниками, що вивчали історію коренізації в Донбасі. Втім, мало хто вийшов за межі схеми, запропонованої більшовицькими ідеологами ще на початку 20-х рр. Переважна більшість науковців не лише вітчизняних, а й зарубіжних (зокрема, Т. Мартін) не спромоглися подолати відстань між реальними етнокультурними потребами мешканців Донбасу і проголошуваними більшовиками ідеологічними кліше. Механістично створена ідеологічна аксіома про кількісне домінування носіїв російської мови, помножена на ідею месіанства російського пролетаріату (та його авангарду – партії більшовиків) та культурну (і політичну) відсталість решти етнічних спільнот Донбасу стала ідейним підґрунтям широкосяж- ного антиукраїнського фронту під гаслом задоволення культурних потреб російського і російськомовного населення. Між тим праці останніх років про українізацію в Донбасі переконливо доводять: ключовим в істерії, що охопила робітництво під впливом гасел українізації, було не усвідомлення російськомовним робітництвом своєї культурної вищості і не природно властива йому відраза до української культури (якої, воно, до речі, не знало), а звичайне слово “вчити”. Наважимося стверджувати, що шалений опір (попри нав’язувану масам уяву про “відсталість” і “безперспективність” української мови) викликала не мова як така, а перспектива після виснажливих змін у шахтних штреках та заводських цехах витрачати залишок сил на вивчення мови та наступні екзамени. Аби тогочасний пролетаріат поставили перед необхідністю вивчення російської мови і складання відповідних іспитів, реакція була б не менш скандальною.

Власне, це була природна реакція виснаженого нелюдською працею трударя, загнаного псевдонародною владою у такі умови життя і праці, які підривали на корінні природну цікавість до навчання, розширення кругозору, підвищення культурного рівня як таких. Виснажлива праця нищила особистість людей, а соціальна політика Країни рад позбавляла їх можливості висловлювати своє незадоволення у будь-яких інших формах. Тобто, соціальний за своєю суттю конфлікт у країні, що проголосила себе першою в світі країною робітників і селян, проявився саме в етносоціальній площині. Кремлівський центр влади знав про нього і вміло підживлював упродовж років, аби створити вагомий осередок ослаблення харківського субцентру влади. Саме тоді були запущені механізми, що врешті стали підосновою формування Донбасу як специфічної регіональної спільноти в сучасному її вигляді.

Українізація, викликані нею суперечності та зрушення, стали відправною точкою переосмислення всієї системи міжетнічної взаємодії в Донбасі. Оцінивши загрози, про бажання створити власні адміністративно-територіальні одиниці заявили етнічні меншини. Впродовж другої половини 20-х – першої половини 30-х рр. на регіональній мапі з’явилися 4 грецькі (Великоянисольський, Сар- танський, Мангуський і Старокаранський), німецький (Люксембурзький) райони та Остгеймський (з лютого 1935 р. – Тельма- нівський) німецько-український район змішаного типу. В козаць-ких районах Луганської округи посилилися настрої на користь переходу у підпорядкування Північно-Кавказького краю РСФРР. Виокремлення російських національних районів мало на меті притлумити гостроту суспільної напруги на грунті мовного питання. Статус національних російських отримали райони Східної України, в яких росіяни становили абсолютну більшість – Верхньотеплів- ський (з 1935 р. – Косіорівський), Сорокинський (з 1936 р. – Краснодонський) та Петровський (Петропавлівський). Водночас влада потурбувалася про упередження небажаних ексцесів: ідея виокремлення національного району на базі ареалу компактного розселення козаків (колишні землі Області Війська Донського на Маріупольщині) була відкинута найшвидше.

Відомості про національне адміністративно-територіальне будівництво на Донбасі не варто переоцінювати. Національні райони не забезпечували етнічним громадам недоторканність їх інтересів: це був всього лише інструмент їхньої прискореної радянізації. Історія цих адміністративно-територіальних утворень – тема окремої розмови. Час їхнього існування відклав характерні маркери на свідомість місцевих мешканців. Однак доволі швидко вони безслідно розчинилися у хвилі нових вражень, що стрімко змінювали традиційне етнічне середовище колишніх іноземних колоній та російського старожитнього селянства. Згадок про існування національних районів нема в жодних спогадах вихідців з національних районів: не те, що виданих у часи брежнєвського застою та “перебудови”, а й у тих, що писалися “в шухляду” без жодних сподівань на видання. До таких відносяться, зокрема, й спогади І. Стріонова – греко-татарина за походженням, вихідця з великого маріупольського селища Комар.

Не національні автономії і політика коренізації (українізації) міцно залишилися в згадках представників етнічних громад (про це подбала радянська пропаганда). Міжвоєнний період увійшов в обивательську пам’ять як епоха грандіозної індустріалізації, де Донбас, Харків, Запоріжжя стали форпостами виробничої могутності УРСР. Не національні школи (в непоказній недолугості часів політики коренізації), а новобудови часів індустріалізації – шахти, заводи, мартени. Щоправда, була й утаємничена складова своєрідної “історичної амнезії”, що спіткала мешканців Донбасу – це офіційно замовчувані, але від того ще жахливіші згадки і сімейні перекази про колективізацію і Голодомор, Великий терор і загрозу масових депортацій за національною ознакою. Саме останні виявилися найпотужнішим фактором досягнення лояльності етнонаціональних громад до політики радянської влади загалом, етнонаціонального курсу російщення зокрема. Радянська масова культура і пропаганда віртуозно справилися із завданням видалення зі свідомості мешканців регіону цілих її сегментів, відповідальних за етнічну само- ідентифікацію, патріотизм та розуміння терміну “батьківщина”. Після Великого терору з його національними справами місцеві етнічні громади на довгі роки отримали надійне “щеплення” від будь-якого “штаму” націоналізму.

Тим часом у роки індустріалізації й колективізації Донбас перетворився на міграційне вировище: на селі на землях резервного фонду розгорталася аграрна колонізація, внаслідок якої зростали громади росіян, німців та євреїв; у містах набирала потуги русифікація. Аби проілюструвати тогочасну ситуацію, досить зазначити, що всього