Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

 

20-і рр. ХХ століття стали поворотним моментом історії – це час формування повоєнного світу, розпаду багатовікових імперій, становлення нових держав у Європі. Однак деякі народи позбавили таких можливостей. Серед них були і українці, що опинилися у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та більшовицької Росії. Остання намагалася створити імперію нового зразка, імперію диктатури пролетаріату та розширити свій вплив далеко на захід – до центрально-східної Європи. Більшість українців увійшла до складу Радянської Росії (згодом СРСР), яка не визнавала жодних їхніх прав і намагалася поставити всі прояви життя під власний контроль. Діячі національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. протягом чотирьох років вели боротьбу за відновлення української держави, а з завоюванням її теренів ворогами змушені були емігрувати за кордон. Однак, перебуваючи поза межами батьківщини, вони не полишали надій на визволення свого краю. Радянська влада ж докладала максимум зусиль, щоб викликати розкол в українському еміграційному визвольному русі й продемонструвати світовій спільноті цілковиту підтримку українцями політики більшовиків.

Завданням нашого дослідження – є визначення політичної діяльності більшовиків по відношенню до українських емігрантів, аналіз боротьби уенерівського табору проти повної інкорпорації Радянської України до складу СРСР та ставлення західноукраїнських діячів на чолі з Є. Петрушевичем до влади Кремля.

Досліджуване питання знайшло відображення в досліджен¬нях В. Піскун, В. Трощинського, О. Павлишина, М. Павленка та С. Кульчицького.

Українські політики (С. Петлюра і Є. Петрушевич) в силу обставин опинилися поза межами держави – Головний Отаман УНР переїхав до Польщі, а Диктатор ЗУНР до Австрії. Однак протиборство, що виникло ще в 1919 р., не зупинилося, навпаки, продовжувало шкодити українській справі. Головним завданням для С. Петлюри була боротьба з більшовиками, і тому з цією метою він уклав військову й політичну конвенцію з Ю. Пілсудським у квітні 1920 р. Є. Петрушевич не міг змиритися з окупацією Східної Галичини – для нього головним ворогом залишалася Польща.

Відповідно до закону Уряду УНР від 12 листопада 1920 р. «Про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» в Польщі почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, який базувався у Тарнові: «До часу, коли матиме чинність в Українській Народній Республіці ухвалена Народним Представництвом повна Конституція... ви-дається цей закон, що визначає тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства Української Народної Республіки». Уряд УНР продовжував приймати та публікувати закони, однак через істотні труднощі зв’язку з українцями УСРР не міг їх донести. Виконавчим органом ДЦ УНР залишалась Рада Народних Міністрів на чолі з А. Лівицьким.

Згодом, 9 січня 1921 р., уряд ухвалив постанову про утво¬рення Ради Республіки – передпарламентську форму представництва, яку очолив І. Фещенко-Чопівський. Вона приймала різні закони, розпорядження, розробляла заходи, що мали бути реалізовані у звільненій від Радянської Росії Україні. Проте в умовах невизначеного ставлення до більшовиків даний орган так і не став консолідуючим.

У лютому 1921 р. Рада Республіки ухвалила план підготовки партизанських загонів, яких мали направити до РадянськоїУкраїнська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

України з метою підняття повстання. У звернені до польського уряду відзначалося, що «підготовка загальної повстанчої акції вже давно була перенесена з Польщі на саму Україну». 12 березня 1921 р. розповсюдили наказ до повстанців із закликом до боротьби з більшовиками: «Готуймося ж до останнього рішучого бою [... ] Коли вся підготовча праця закінчиться, буде виданий наказ про повстання, де буде сказано, що й кому треба робити. А поки готуйтеся до бою. Ні одного неоргані-зованого вибуху». Загалом, поляки хоч і з прихильністю ставилися до українських емігрантів, однак забороняли звільненим воякам з таборів військовополонених селитися на прикордонних з Радянською Росією територіях, особливо в Східній Галичині, де спостерігався великий антипольський рух. Починаючи з квітня 1921 р. зібрання Ради Республіки збиралися напівпідпільно, а через кілька місяців вона взагалі припинила своє існування.

Члени Української Національної Ради (УНРади) на чолі з Є. Петрушевичем наприкінці 1919 р. емігрували до Відня. Після укладання А. Лівицьким декларації стосовно приналежності Східної Галичини до Польщі, у столиці Австрії відбулася сесія УНРади. Її учасники одностайно вирішили, що «всяке розділювання українських земель та прилучування їх частин до інших держав вважають шкідним для українського державного права». Хоча більшість віденських емігрантів була негативно налаштована до ДЦ УНР у Тарнові, передовсім до С. Петлюри.

З часом за розпорядженням Є. Петрушевича 25 липня 1920 р. у Відні уряд – Колегію Уповноважених Диктатора ЗУНР на чолі з К. Левицький. Варто наголосити, що відносини Є. Петрушевича з іншими галицькими представниками, насамперед За¬кордонною групою УНРади, складалися непросто. Диктатор сам видавав розпорядження, приймав постанови без порозуміння з широкою громадою. Часто на важливі посади він призначав своїх родичів, зокрема урядові посади займали його племінники – Л. Петрушевич та Я. Селезінка.

У серпня 1920 р. радянсько-польська війна, що розпочалася у квітні, підходила до завершення, наступ Червоної армії на Варшаву не досягнув поставлених результатів. Плани більшовиків на поширення соціалістичної революції на захід провалилися після ряду поразок, тому радянська влада вирішила якнайшвидше укласти мир із Польщею. 21 вересня 1920 р. в Ризі розпочалися переговори між представниками Радянської Росії, Польщі й Радянської