Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

Галицька делегація не брала безпосередньої участі в переговорному процесі, але у випадку потреби мала здійснювати акції протесту. Президент УНРади вважав, що в разі визнання Східної Галичини за Польщею, факт участі наддністрянських дипломатів міг зашкодити галицькій справі на міжнародній арені. Представникам ЗУНР заборонялося вступати у відносини з польськими делегатами, але дозволялося встановлювати зв’язки з більшовиками. Кремль був також зацікавлений у контактахУкраїнська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр. з посланцями Є. Петрушевича, оскільки намагався позбавити підтримки С. Петлюри й уряду УНР галицькими діячами. За спогадами О. Назарука, делегації ЗУНР встановила досить теплі відносини з представниками Радянської України на чолі з наркомом закордонних справ Д. Мануїльським. Вони запропонували внести на розгляд питання, де наголошувалося б на безпідставності загарбання Польщею Наддністрянської України. Врешті голова радянської делегації А. Йоффе виголосив заяву про необхідність проведення плебісциту в Східній Галичині. Однак, зустрівши впертий опір поляків, більшовицькі дипломати погодилися на лінію кордону, за якою даний край залишався в складі Польщі. 7 жовтня делегація ЗУНР і Білорусії оголосили протест проти незаконного торгування Варшавою й Москвою західноукраїнськими та західнобілоруськими землями. Однак і Польща, і Радянська Росія вирішували свої проблеми й не звертали уваги на бажання представників ЗУНР. Природно, що підписаний Ризький договір 18 березня 1921 р. викликав невдоволення західноукраїнських політиків і Є. Петрушевича.

У подальшому Диктатор та його оточення продовжили боротьбу за визволення Східної Галичини від влади Польщі, особливу надію покладаючи на провідні європейські держави. З цією метою він розгорнув широку дипломатичну діяльність, спрямовану проти закріплення влади Варшави у Східній Галичині. Активна позиція Диктатора не залишилася поза увагою світової спільноти. 23 лютого Найвища Рада прийняла постанову, де значилося, що Польща вважалася «тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є держави антанти», і рекомендувала Раді Амбасадорів призначити спеціальне засідання у цій справі. Аби краще зорієнтувати європейських політиків, 30 квітня 1921 р. Є. Петрушевич запропонував державам Антанти та Лізі Націй проект конституції майбутньої Галицької республіки, яка нагадувала швейцарський устрій.

Більшовики також надавали великого значенню діяльності своїх дипломатів та шпигунів. З цією метою у 1920 р. вони створили Закордонний відділ ЦК КП (б) У (Закордот), який очолив Ф. Кон. Вперше він згадується в протоколі № 4 засідання ЦК КП (б) У від 21 травня 1920 р., коли вища партійна інстанція прийняла ухвалу, яка передбачала «розвідувально-інформаційну роботу зосередити при ЦК, організувавши відповідний відділ». «Закордот» «повинен встановити, чи є ще на території Польщі петлюрівські загони, а якщо є, то намагатися впровадити комуністів у ці загони з метою співучасті і одночасно видобутку речових доказів, що ці організації підтримуються польським урядом. Передбачалося також, щоб «Закордот» організовував невеликі бойові загони за допомогою українських національних елементів, які повинні були діяти як петлюрівські банди». Усю діяльність передбачалося направити на створення ситуації, аби звинуватити Польщу в недотриманні умов Ризького договору. Зусиллями «Закордоту» утворювалися повітові й гмінні трійки, організовувалися терористичні групи, повстанські загони.

Більшовики маніпулювали неузгодженістю політичних інтересів наддніпрянців і галичан та намагалися використати це у власних інтересах. У 1921 р. в Галичині та Волині створювалися комуністичні угрупування, діяльність яких спрямовувалися на використання «національної ненависті до поляків і пробудження масової свідомості», також дискредитацію петлюрівських орга-Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр. нізацій. У липні філії «Закордота» було викрито державною поліцією на Волині.

Стаття 5 Ризького мирного договору зобов’язувала обидві сторони, Польщу й Радянську Росію, не підтримувати організацій, які мають за мету вести збройну боротьбу з іншою стороною. Унаслідок цього уряд УНР втратив спеціальний статус на території Другої Речі Посполитої. Польща вимагала від С. Петлюри згортання діяльності ДЦ УНР й заборонила користуватися бланками та печатками УНР. Робота урядових струк¬тур набула конспіративного характеру.

Більшовики вимагали від поляків видачі С. Петлюри, тому він мусив бути обережним і змінював кожного дня місце свого перебування. Радянські спецслужби змогли заслати своїх представників у найближче оточення Головного Отамана, зокрема П. Жидківського. Більшовики використали також дружину професора П. Зайцева, що головував на засіданнях за участю С. Петлюри. Вони переправили її до Польщі у якості свого агента, де вона мала доступ до важливих урядових матеріалів УНР. Завданням В. Зайцевої було отруїти Головного Отамана.

Незважаючи на заборону, організації С. Петлюри продовжували діяти в Польщі й надалі. Про недопустимість їх функціонування повідомив народний комісар РСФРР Г. Чичерін у депеші 11 квітня 1921 р. Такі ж ноти послідували від уряду УСРР протягом наступних двох місяців на ім’я міністра закордонних справ Польщі Я. Домбського. У них радянська влада звинувачувала Варшаву в підтримці діяльності бандитських (петлюрівських) угрупувань, що займалися диверсіями на території УСРР. А у звіті до п’ятої річниці жовтневого перевороту представник УСРР в Німеччині