Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

У свою чергу спецслужби уряду УНР почали створювати на радянській території підпільні організації для підготовки антибільшовицького виступу. Але більшість з них, зокрема «КозачаУкраїнська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр. рада Правобережної України», «Волинська повстанська армія», були викриті. Українські націоналістичні установи зазнавали масових переслідувань. Крім того, в УСРР поширилася політика українізації, яка змінила ставлення українців до більшовицької влади, виробила впевненість у світлому майбутньому. Населення не хотіло знову повертатися до збройної боротьби, тому зусилля С. Петлюри по відновленню незалежності УНР не знаходили широкої підтримки. Про це свідчить лист Ю. Тютюнника до Й. Добротворського: «Перебуваючи на Україні, я все більше і більше переконуюся в правильности нашої лінії. Петлюру тут не люблять, як невдачника».

Протистояння радянської влади з С. Петлюрою особливо загострилися напередодні Генуезької конференції, що мала вирішити долю територій колишньої російської імперії. Головна мета більшовиків полягала в переконанні, що всі діячі Української революції підтримують перетворення радянської влади. З цією метою великого розголосу набула операція з «поворотцями», повернення до УСРР частини українських есерів. Радянська влада намагалася витіснити українські дипломатичні місії з держав, де перебувала велика кількість емігрантів, і замінити їх своїми. Крім того, більшовики через засоби масової інформації дискредитували діячів Української революції, наголошуючи на великих протиріччях у їх середовищі.

Більшовицьким делегатам також вдалося встановити більш тісні контакти з західноукраїнськими емігрантами. Зокрема, полпред Радянської Росії в Чехословаччині М. Левицький у листі до Х. Раковського відмічав, що в березні 1922 р. до нього звертався Є. Левицький за підтримкою, у випадку якщо буде поставлено питання про допущення представництва Є. Петру- шевича на Генуезьку конференцію.

Згодом більшовики наголошували, що О. Греков, С. Шелухін, О. Андрієвський і Сагайдачний-Чернушенко виступають за підтримку радянського уряду. Щодо Є. Петрушевича, то в ра¬дянському відомстві були поінформовані, що в майбутньому він і сам приєднається до більшовиків. У лютому 1922 р. га-лицький уряд направив до Москви депутацію, щоб Кремль визнав Східну Галичину самостійною державою. Зокрема, О. Макаренко у листі до Ю. Коларда відмічав, «що контакт Уряду Петрушевича з б[ільшовицькою] Москвою прискорили розв’язання справи на користь Польщі», адже «багато людей казали Петрушевичу, аби не сидів на двох стільцях, а вибрав або Антанту, або Москву».

На Генуезьку конференцію від ДЦ УНР поїхали О. Шульгін, С. Смаль-Стоцький та М. Василько. УСРР представляв Х. Раковський, а представницьку делегацію ЗУНР очолив сам Є. Петрушевич, оскільки зміг включити питання Східної Галичини до переліку роботи конференції. Західноукраїнські дипломати проводили численні кулуарні зустрічі з впливовими європейськими політиками та на ім’я конференції подали дві ноти й вісім справ з документами й матеріалами про польський терор українського населення в Наддністрянщині. Вони вимагали визнання незалежної галицької української держави. Однак обговорення проблем Східної Галичини було зірване.

У Генуї Є. Петрушевич зустрічався і з представниками Радянської України, зокрема з Х. Раковським. Більшовики весь час слідкували за українським визвольним рухом в еміграції. Їм було добре відомо про розрив Є. Петрушевича з С. Петлюрою, про непрості взаємини з Є. Коновальцем і негативне ставлення лідера ЗУНР до Польщі, з якою в Радянської Росії склалися складні відносини. Тому Кремль був зацікавлений у співробітництві з західноукраїнським керманичем. Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

Пізніше контакти з радянськими представниками підтримувалися через Я. Біберовича, а влітку 1922 р. у Відні переговори з Є. Петрушевичем вів представник УСРР Ю. Коцюбинський. Зокрема, М. Левицький у листі до заступника наркому закордонних справ В. Яковлєва писав, що Я. Біберович цікавився у нього, як вирішено питання про відправлення представника Петрушевича до Москви. Він наголошував на попередніх домовленостях з Х. Раковським, а також на фінансовій підтримці галичан із боку радянської влади. Сам М. Левицький оцінив цю ситуацію наступним чином: «В даний момент пускати їх пред¬ставника до Москви знаходжу незручним, – це значить не тільки пустити петлюрівську контрозвідку, але і пошкодити нам в наших взаєминах з Польщею, але з іншого боку, як козир в наших руках проти Польщі їх треба тримати». Однак директив із Москви не надходило, хоча представники Є. Петрушевича неодноразово зверталися до нього. Вцілому, колишній член уряду ЗУНР Л. Цегельський ще 1920 р. писав, що союз галичан з більшовиками виходив із політичної ситуації. «Зарисовується з’єднання, – наголошував він, – всіх українських земель в одну, хоч би і радянську, але все таки українську, всю Україну обіймаючу, республіку».

Усі дипломатичні заходи Є. Петрушевича були перекреслені в березні 1923 р., коли Рада Амбасадорів Антанти прийняла рішення провести конференцію щодо остаточного утвердження східних кордонів Польщі. Лідер ЗУНР, усе ще сподіваючись на справедливе розгляд східно-галицької проблеми, 5 березня 1923 р. направив ноту Антанті, де виклав власне бачення розв’язання українсько-польського конфлікту. У ній він пропонував передати владу українському еміграційному урядові. Однак 14 березня Рада Амбасадорів ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею. У відповідь Є. Петрушевич ще направив ряд заяв до Парижу й Ліги Націй, однак вони, як і більшість попередніх, не мали вагомих наслідків. Тому в травні 1923 р. лідер ЗУНР розпустив екзильний уряд, залишивши за собою право представляти інтереси західноукраїнських земель, і під тиском австрійських властей переїхав до Берліна, де розпочав видавництво тижневика «Український прапор». Більшість же західноукраїнських емігрантів після оголошення польською владою амністії повернулася додому.

Саме в той час Є. Петрушевич починає думати про контакт із більшовиками, особливо це стало помітно на фоні масової «українізації» УСРР. Він неодноразово відвідував радянське посольство, зустрічався з повпредом М. Крестінським. Проте, за свідченнями діаспорного історика С. Ярославина, така позиція Є. Петрушевича була швидше вимушеною, а ніж свідомою: «[... ] та помилка не випливала ані з його світопогляду, ані з його суспільно-політичних переконань, а також не була подиктована ніякими егоїстичними чи матеріяльної натури мотивами, а ви¬ключно журбою про дальшу долю галицьких Українців». У цілому з цією думкою можна погодитись, однак прямі грошові субсидії радянської сторони Є. Петрушевичу, здійснювані через спецслужби, залишають певні запитання морально-політичного плану. З іншого боку, Польща захопила Східну Галичину за безпосередньої підтримки провідних європейських держав, на які до останнього сподівався західноукраїнський лідер, а більшовицька Росія частково лібералізувала національне життя в Радянській Україні. Очевидно, цим, а також скрутним фінансовим становищем пояснюються мотиви радянофільської орієнтації Є. Петрушевича.

Радянська влада також не залишилася осторонь даних подій. У березні вони організували масове повернення наддністрянських українців до УСРР. А 12 листопада 1923 р. було заслуханоУкраїнська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр. повідомлення М. Фрунзе про порядок розміщення галичан. Зокрема, планувалося 1000 розмістити в Києві і практично поло-вину (400 осіб) з них використати для діяльності за кордоном.

Провал військового повстання призвів до зміни вектору боротьби С. Петлюри за визволення України. У листі до одного з міністрів 20 липня 1923 р. він писав: «Загальнополітичну ситуацію розглядаю сьогодні як для вас не сприяючу. З мого погляду ні Польща, ні Росія не хочуть – бо не можуть воювати. Ситуація на Україні така, що раніше півтора-двох років там не можна чекати якихось великих масових подій». Головний Отаман вирішує виїхати з Польщі, оскільки новий польський уряд дещо звужував його діяльність. Свою стратегію боротьби він виклав у праці «Сучасна українська еміграція та її завдання». Крім того, провідні держави світу, починаючи з 1923 р., почали визнавати існування Союзу Радянських Соціалістичних Респуб-лік, що, звісно, ще більше ускладнило боротьбу Головний Отаман за визволення українських земель з-під влади більшовиків. Наприкінці року С. Петлюра залишив Польщу і переїхав до Парижу. Таким чином, існування декількох центрів української еміграції в умовах відсутності власної державності й будь- якої підтримки з боку провідних європейських політиків і дипломатів, тільки ускладнювало їхню боротьбу за національне самовизначення. Адже у союзниках Є. Петрушевича була, крім Антанти, Радянська Росія – головний ворог С. Петлюри, а в Головного Отамана, навпаки, окупант Східної Галичини, Поль¬ща. Завдяки діяльності своїх агентів та вмілого маніпулювання людською психологією і свідомістю Радянській владі вдалося знищити центр антибільшовицького руху в Тарнові і схилити на свій бік багатьох колишніх політиків та військових. Є. Петру- шевич також був не проти співпрацювати з Москвою. Його двояка орієнтація та позиція Антанти по відношенню до Польщі тільки прискорили оформлення влади Польщі в Східній Галичині.