Українська культура у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

До найпомітніших постатей національно–культурницького руху 1960-х рр. належать М.Вінграновський, А.Горська, Є.Гуцало, І.Дзюба, І.Драч, О.Заливаха, В.Зарецький, Ю.Іллєнко, Ліна Костенко, Д.Павличко, С.Параджанов, Є.Сверстюк, І.Світличний, Л.Семикіна, В.Симоненко, В.Стус, Г.Севрук, Л.Танюк, В.Шевчук, Т.Яблонська та багато інших.

Провідною у діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони гуртувались у Клубі творчої молоді „Супутник“, що був заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В.Зарецького та А.Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років; її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронения жертв репресій у Києві.

У 1962 р. було створено Клуб творчої молоді „Пролісок“ у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший – психолог, другий – мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець.

Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам’яті Л.Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М.Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Л.Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

Справжнім лицарем шістдесятництва став поет Василь Симоненко (1935–1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона захоплювала дух, змушувала замислитися над долею України; її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки.

Передчасна смерть В.Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шестидесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета у Черкасах, його друзі у грудні 1963 р. провели вечір пам’яті Василя Симоненка. У своєму виступі Іван Дзюба наголосив, що Симоненко – це, насамперед, поет національної ідеї.

Шістдесятники прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на шістдесятників розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у „формалізмі“, „космополітизмі“, відході від марксизму-ленінізму тощо. Відповідно шістдесятники стали основною силою дисидентського руху в СРСР.

1963 рік можна вважати переломним у генезі шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху; частина його учасників згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилилася до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т.Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А.Горська, П.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: „Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово“. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А.Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників.

У відповідь на утиски з боку влади шістдесятники почали створювати і поширювати літературу „самвидаву“, здебільшого присвячену питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів про В.Симоненка, яскрава публіцистика І.Дзюби та Є.Сверстюка, стаття В.Яременка „Українська освіта в шовіністичному зашморгу“, редагована В.Чорноволом та І.Світличним книжка С.Русової „Мої спомини“ та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І.Світличний, А.Горська, М.Горинь, І.Гель, О.Мартиненко, М.Осадчий та ін. Пізніше у самвидаві з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола „Лихо з розуму“, Є.Сверстюка „Собор у риштованні“ та ін.

З метою припинення опозиційного культурно–національного руху в Україні партійне керівництво ухвалило рішення про проведення арештів. У 1965–1966 рр. пройшла перша хвиля арештів; було заарештувало і згодом засуджено 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху (С.Караванський, І.Світличний, Микола і Богдан Горині, В.Мороз, М.Косів, М.Осадчий, І.Гель, М.Зваричевська, О.Заливаха та ін.).

Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури