Українська культура у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Чимало відомих діячів української культури брали участь у створеній у 1976 р. Українській гельсінгської групи (УГГ) на чолі з письменником М.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко.

У надзвичайно складних і драматичних обставинах культурницьку працю шістдесятників продовжували у підпіллі та у таборах письменники–дисиденти Олесь Бердник, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл та ін. Микола Руденко у середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе „Катастрофічна помилка Маркса“, „Шлях до хаосу“, роман „Орлова балка“ та ін. Завдяки самвидаву стали відомими написані в неволі талановиті вірші І.Ратушинської з книги „Сірий колір надії“, збірки В.Стуса „Зимові дерева“ та „Палімпсести“, публіцистика В.Чорновола „Лихо з розуму“ тощо. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, який виступив проти русифікаторської політики та „проти російської окупації на Україні“. Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин та Василь Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора Володимира Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був звільнений з посади.

У складних для української культури роках не припинявся живий процес її розвитку. На достатньо високому рівні розвивалися українське театральне, музично–виконавське мистецтво, народна культура та фольклор.

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років радянське суспільство переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, пішла на деякі поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний Василь Земляк за талановитий роман „Лебедина зграя“; у наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман Михайла Стельмаха „Чотири броди“.

Величезний успіх мали видрукувані у 1979 р. історичні романи Романа Іваничука „Черлене вино“ і „Манускрипт з вулиці Руської“, що висвітлювали добу українського середньовіччя, а також довгоочікуваний роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай“, де у яскравих образах змальовувалася національно-визвольна боротьба українського народу у ХVІ–ХVІІ ст.

Широкої популярності набула поезія і проза лауреатів Шевченківської премії Миколи Вінграновського, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Анатолія Дімарова, Володимира Дрозда, Павла Загребельного (автора відомих історичних романів „Диво“ (1968), „Первоміст“ (1972), „Смерть у Києві“ (1973), „Євпраскія“ (1975), „Роксолана“ (1980), „Я, Богдан (Сповідь у славі)“ (1983) та ін.), Дмитра Павличка, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука та ін.

Незважаючи на те, що наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно–культурному житті наступили деякі полегшення, однак принципової зміни у проведенні партійно–ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу „Всесвіт“ був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 1980-х років, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Виникли численні неформальні культурологічні об’єднання, серед них – Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, „Товариство Лева“ у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові та ін. Всеукраїнське Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка за ініціативою Спілки письменників України було створене у лютому 1989 р.

У тому ж році, за активної участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України (вересень 1989 р.)та підготовлено Закон про мови в Українській РСР (жовтень 1989 р.), а також інші важливі документи, що закладали підґрунтя самостійної держави. Проголошена у липні 1990 р. Декларація про державний суверенітет України стала логічним підсумком багатовікової боротьби українців за політичну свободу і національну культуру.

 

 

Новий етап у розвитку української культури пов’язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала