Українська культура у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

М.Божій продовжує Шевченкіану. Його твори психологічно–проникливі: „Апасіоната“, „Думи мої, думи“ та ін.

Театральна і музична культура. Післясталінська відлига дала змогу вітчизняному театрові вийти з „прокрустового ложа“ тоталітарного мистецтва. Було реконструйовано виставу Леся Курбаса „Гайдамаки“, здійснено постановки за п’єсами М.Куліша. Формується нове покоління українських акторів і режисерів, серед яких С.Данченко, Б.Ступка, Ф.Стригун, В.Івченко та ін.

Київський державний академічний театр опери і балету став одним із провідних театрів республіки („Ярослав Мудрий“ І.Майбороди, „Легенда про любов“ А.Мелікова, „Світанкова поема“ В.Косенка та ін.) У культурному житті столиці вагому роль відігравали постановки українського драматичного театру ім. І.Франка та російський драматичного театру ім. Лесі Українки.

Відбувається стильове оновлення композиторської школи, з’являються нові камерні та синтетичні жанри (опера–балет, балет–симфонія, хор–опера і т. п.). В.Губаренко створив оперу–балет „Вій“ за гоголівським сюжетом, ліричну моно–оперу „Листи кохання“ за новелою А.Барбюса. Створюється мережа обласних філармоній, концертних залів, академічні та народні хори, професійні капели „Думка“, „Трембіта“ та ін. Український народний хор, заснований Г.Верьовкою, з 1965 р. носить його ім’я, а солісткою хору стала Ніна Матвієнко. Високого рівня сягає вокальне мистецтво (Оксана Петрусенко, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк та ін.).

У 60–70-х рр. значної популярності набула українська естрадна пісня. Лідером цього напрямку став Володимир Івасюк. Вітчизняна музична естрада має своїм різновидом поп–музику – популярну музику, що тісно пов’язана із засобами масової комунікації та комерційними галузями.

Провідними авторами і виконавцями сучасної естради стали Олександр Злотник, Софія Ротару, Оксана Білозір, Павло Зібров, Тарас Петриненко, Таїсія Повалій та ін.

Новітня русифікація. Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький (1972–1989 рр.), на відміну від свого попередника Петра Шелеста (1963–1972 рр.), був прихильником повного підпорядкування України московському центру. За його правління інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько–сусловська теорія злиття націй і формування єдиного радянського народу. В Україні термін український народ майже не вживався, натомість говорили й писали народ України, трудящі УРСР тощо. У республіці розпочалася так звана ера маланчукізму – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук–Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно–східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика інтернаціоналізму призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р.

Духовна і політична опозиція. Близько 1000 людей (80% із них представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

З 1970 р. у самвидаві почав виходити підпільний Український вісник (гол. ред. В.Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін.

Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману „Маруся Чурай“ відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка „Лебеді материнства“ – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів культури та найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати; безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно–патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста „Україна наша Радянська“, брошури М.Киценка „Хортиця у героїці й легендах“, роману І.Білика „Меч Арея“, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Спеціально створена комісія припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми Сергія Параджанова „Тіні забутих предків“ (1965), Л.Осики „Камінний