+3 8(066) 185-39-18
fПІД в основному збігається із змістом поняття інноваційної структури типу А (юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства) в акті Уряду, такий оперує й поняттям договірної інноваційної структури – тип Б (група юридичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів її учасників. Крім того» згадані акти інноваційного законодавства замовчують можливість функціонування суб’єкта інноваційної діяльності в статусі індивідуального підприємця, хоча наукові працівники (як суб’єкти науково-технічної діяльності, в результаті якої і створюються інновації) мають право здійснювати підприємницьку діяльність (статті 1. 4. 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13. 12. 1991 р. [13]). Натомість у Модельному законі СНЛ «Про інноваційну діяльність суб’єктами ІД визнаються не лише юридичні, а й фізичні особи, що створюють і реалізують інновації. До речі, правовому статуту суб'єктів наукової та науково-технічної діяльності, в тому числі вчених, наукових працівників науково-педагогічних працівників як учасників інноваційних відносин, присвячена глава 4. 2 проекту Інноваційного кодексу України [5, с. 37].
Отже до першої категорії суб'єктів інноваційних правовідносин слід винести: осіб (індивідуальних підприємців, інноваційні підприємства організації й їх групи), що створюють та реалізують інновації. При цьому групи інноваційних організацій можуть мати статус юридичної особи (інноваційні об'єднання) та/або діяти на договірних засадах (наукові та технологічні парки) або бути поєднаними фінансовою участю різного ступеня – від холдингів до груп із значною участю (понад 10%), чи діяти в межах певної території із спеціальним правовим режимом (технополіси. кластери тощо).
Проблема суб’єктивного складу не обмежується суб’єктами ІД, оскільки в становленні та функціонуванні інноваційних систем (національної, галузевих і територіальних) виключно важливу роль відіграють організаційні аспекти (і відповідно – суб'єкти організаційно-господарських повноважень: органи, наділені відповідною компетенцією у сфері ІД, керуючі компанії – в групі суб’єктів інноваційної діяльності, саморегульовані організації (далі – СРО), що діють у цій сфері). Разом із тим у Законі про ІД увага приділяється лише органам влади й управління (України, АРК, місцевого самоврядування), решта – залишена без відповідної уваги.
Третя категорія учасників інноваційних правовідносин – представники інноваційної інфраструктури, що забезпечує успішне функціонування суб’єктів ІД, надаючи їм відповідні послуги (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо). Натомість законодавець присвячує окремі статті лише державній і комунальним фінансово-кредитним інноваційним установам, хоча заслуговують на увагу законодавця й інші форми підтримки та обслуговування ІД (бізнес-інкубатори, венчурні фонди, інжинірингові центри тощо).
Всі згадані категорії суб’єктів формують кістяк інноваційної системи країни. На жаль, ні ГК України, ні Закон ПІД не оперують цим поняттям. Тому доводиться звертатися до інших джерел. Попри різні визначення цього поняття (в ст. 1 проекту Інноваційного кодексу України, ст. 2 Модельного закону СНД «Про інноваційну діяльність», теоретичних працях та енциклопедіях, можна виділити характерні ознаки явища, що розглядається, та запропонувати таке визначення: Національна інноваційна система – це комплекс взаємодіючих суб’єктів державного, комунального та приватного секторів економіки, діяльність яких спрямована на організацію, координацію, підтримку та безпосереднє здійснення ІД (комерційної та некомерційної) з метою практичного застосування її результатів.
Регіональні інноваційні системи складаються з субрегіональних інноваційних систем, що існують у межах таких адміністративно-територіальних одиниць, як райони, міста, райони в містах, селища та села.
Субрегіональні інноваційні системи об’єднують локальні інноваційні системи, що функціонують у межах окремих суб’єктів господарювання, у тому числі господарських об'єднань.
Оскільки інновації, як правило, створюються у науковій та освітніх сферах, а впроваджуються здебільшого у галузях національної економіки (транспорт, промисловість, паливно-енергетичний комплекс, капітальне будівництво), можна вважати, що інноваційні системи є комплексними. Така їх характеристика потребує подальшого більш детального дослідження [5, с. 38].
Проблема об'єктного складу інноваційних систем також залишається відкритою, оскільки в ст. 4 Закону ПІД наводяться не стільки об’єкти інноваційної діяльності, скільки сфери застосування інновацій, а технології взагалі не згадуються. Разом із тим, визначаючи поняття інновацій, цей Закон оперує категорію технологій. Згодом, врегулювавши відносини пов’язані з трансфером технологій, спеціальним Законом.
«Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14. 09. 2006 р., законодавець примножив і без того досить численне інноваційне законодавство та розділив правове регулювання щодо розроблення і застосування технологій, які відповідають критеріям інновацій, та їх передання трансферу. У той самий час, поняття високих технологій (розроблених на основі новітніх наукових знань, які за своїм технологічним рівнем перевищують кращі вітчизняні й іноземні аналоги та конкурентоспроможні па світовому ринку наукоємної продукції відповідає основним ознакам інновацій. Крім того, стратегічні пріоритетні напрями ІД на 2011 – 2021 р. у Законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» безпосередньо пов’язуються з розробкою високих технологій для використання в різних сферах суспільного життя, у тому числі з можливістю надання державної підтримки. Це свідчить па користь консолідації положень щодо інновацій і трансферу технологій в одному акті.
Проблема адекватного регулювання відносин щодо технологій тісно пов’язана з питаннями державного регулювання діяльності у цій сфері та встановленням вимог до змісту і порядку укладення договорів, що опосередковують трансфер технологій.
Не менш важливою є проблема систематизації форм державної підтримки ІД, у тому числі пов’язаної з трансфером технологій. У Законі ПІД йдеться про фінансову підтримку (ст. 17), а норми щодо пільг (податкових, амортизаційних,