Відображення у мемуарах Шарля Дюброя українського менталітету та правосвідомості як рушійного фактору у процесі становлення державності України

В. Винниченко, на формальності та лаконічності якого акцентував увагу Ш. Дюброй, у свою чергу, висловлював своє безкомпромісне ставлення до організації та категорично заперечував їх приналежність до української держави та суспільства: “Увесь світ знає, що Ліга визволення України – це інструмент німецької пропаганди. Але тут, в Україні, ніхто ніколи не надавав найменшого значення цій австро-німецькій організації. Ніхто не може зробити нас відповідальними за те, що публікує у Стокгольмі, Берні та у Лозанні Степанковський. Германофільство – не є корінням для нас. У Києві значно менше прихильників Німеччини, ніж у Петрограді ”. (Tout le monde sait, écrit-il, que la Ligue pour la libération de l’Ukraine est un instrument de propagande allemande. Mais ici, en Ukraine, personne n’a jamais attaché la moindre importance à cette organisation austro-allemande. On ne peut nous rendre responsables de ce que publie à Stockholm, à Berne et à Lausanne, Stepankovski. La germanophilie n’a pas de racines chez nous. Il y a à Kiev beaucoup moins de partisans de l’Allemagne qu’à Petrograd).

Третім аргументом ворогів України на доведення їх співпраці із Німеччиною, за словами Ш. Дюброя, було підписання угоди у Брест-Литовську. Погляди щодо цієї угоди та її оцінка є, на сьогоднішній день, неоднозначними. Окремі дослідники (Г. Заставенко , Ю. Карпенко , Є. Скляренко ) вважають цей пакт очевидною зрадою та не вбачають жодного позитивного його впливу на державотворчі процеси в Україні. Інші науковці (П. Христюк , Ю. Фельш- тинський ) навпаки підкреслюють значимість підписання угоди та стверджують, що вона стала свідченням того, що Україна була незалежним елементом у політиці. До того ж, умови Брест-Литовської угоди мали завадити більшовицькому наступу на українські території.

Ш. Дюброй також висловлював свою позицію з приводу Брест-Литовської угоди. Він писав, що спочатку сприйняв цей факт вельми негативно, не розуміючи, як українська держава могла зрадити Антанту та перейти на бік їх заклятих ворогів – австро-німців: “Як усі французи, я був обурений, дізнавшись про підписання цього договору, тому що я вважав, що завдяки цьому мільйони німців стануть вільними та будуть кинуті у навалу на Париж. Як і весь світ, я кричав про зраду ”. (Comme tout Français, je fus indigné en apprenant la signature de ce traité, car je pensais que de ce fait, des millions d’Allemands devenaient libres et allaient être jetés dans la ruée sur Paris). Однак, він, як значиться далі, після довгих розмірковувань змінив свою думку і говорив, що усіляко виправдовує українців, та стверджував, що вони ні в чому не винні. Для французького автора чи не найголовнішим негативним наслідком угоди було збільшення чисельності німців на французькому фронті, що могло не найкращим для Франції чином відбитися на ході військових подій та безпосередньо на результатах війни. Тим не менш, автор, проаналізувавши все, що відбувалося на той момент, з упевненістю заявляв, що побоювання французької держави не справдилися та військова ситуація для Антанти не змінилася у поганий бік. До того ж, Ш. Дюброй з упевненістю стверджував, що Брест-Литовський договір є “справою кількох політиків”, а український уряд загалом зовсім його не підтримував та відчував сором за цей факт .

Дивує як завзято французький громадянин відстоював честь України та намагався виправдати дії політиків. Він говорив, що українська держава дуже постраждала від підписання цього пакту, і водночас поставив риторичні питання до читачів: чи одна Україна винна у тому, що відбулося? чи можна просити для неї пом’якшуючих обставин?  

Автор також розмірковував про подальшу долю української держави, перспективи її існування та, що важливо, про унікальність української нації та невід’ємне її право на національну ідентифікацію. Виражаючи позицію Франції з цих питань, Ш. Дюброй виокремив два головні шляхи державницького розвитку України: незалежне існування держави та створення федерації з державами Півдня або приналежність України до федерації народів Русі. Головним же бажанням самої країни, як стверджував автор, є воля та незалежність. І тільки Франція, з усіх інших європейських держав, може сприяти здійсненню української мети. Автор неодноразово наголошував на тому, що саме його країна – “покровителька слабких та пригнічених держав”, а українці – “брати французів за їх концепцією революції” .

Роздуми Ш. Дюброя є яскравими доказами пропагандистської французької політики в Україні того часу. Ж. Пелісьє, офіційний посланець з Франції в Україні, місією якого було, як стверджував Ш. Дюброй, спостереження за подіями в українській державі, рекомендував французькому керівництву підтримати український національний рух в інтересах Антанти ; сам Київ Ж. Пелісьє планував перетворити на центр національних рухів, для чого він ініціював створення Центрального комітету народностей Західної Європи; до того ж, він активно організовував французьку та проантантівську пропаганду тощо .

Таким чином, саме патріотизм українського народу та його безмежна любов до своєї Батьківщини стали, на думку Ш. Дюброя, основоположними чинниками у військово-політичних процесах в Україні у 1917-1919 рр. Саме ці риси автор від самого початку вважав особливостями української нації, що на ментальному рівні відрізняють її від російського народу. Французький діяч стверджував, що саме завдяки прагненню до визнання та свободи і збереженню національних почуттів народ України так завзято йшов до своєї незалежності.

Будучи громадянином Франції, Ш. Дюброй різко негативно ставився до Німеччини та її військової політики, що було обумовлено подіями Першої світової війни. Україна для Франції становила значну політичну та економічну цінність, що обумовлювало яскраву французьку пропагандистську діяльність в Україні протягом війни. Тому його реакція, як і реакція його рідної держави, щодо підписання угоди у Брест-Литовську була відповідна. Тим не менш, автор, упродовж своєї розповіді демонструючи неприховану лояльність до українців, виправдовував вчинок української держави бажанням її народу зберегти свою самостійність від більшовиків та зміцнити свій незалежний статус.