Вплив світової фінансово-економічної кризи на фіскальну політику України

Досвід західних країн засвідчує, що основним об'єктом оподаткування повинен бути прибуток. В Україні ж на сучасному етапі розвитку економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Використання у країнах з розвинутою ринковою економікою прибутку як основного об'єкта оподаткування товаровиробників зумовлено тим, що там підприємець і власник як суб'єкти відносин з приводу привласнення прибутку прямо зацікавлені у зниженні витрат на заробітну плату і відповідно - у зростанні прибутку. В українській економіці подібне обмеження зростання оплати праці фактично відсутнє.

За роки незалежності Україна пройшла два основних етапи свого макроекономічного розвитку.

Особливості фіскальної політики на Першому етапі.

На першому етапі (упродовж 1992—1995 років) уряд упроваджував м'яку фіскальну політику, що підтримувалася м'якою монетарною. Значні обсяги бюджетного дефіциту покривалися тільки за рахунок кредитних емісій Національного банку. Зовнішнє фінансування йшло переважно на поточні видатки — усе це зумовлювало розкручування інфляції до гіперінфляції, вибувалося значне зниження реального валового внутрішнього продукту.

У 1992-1994 рр. в Україні неодноразово робилася спроба використати дискреційну фіскальну політику для поліпшення економічної ситуації. Однак бажаного результату не вдалося досягнути.

У першій половині 1994 р. жорстка монетарна політика Національного банку України і високі податкові ставки сприяли зниженню темпів інфляції, але спровокували різкий спад виробництва, що досягнув критичної межі. Тому в другій половині року був взятий курс на відносну лібералізацію податкового законодавства і фіскальної політики. Внаслідок цього вдалося припинити різкий спад виробництва.

У 1992-1994 рр. для фіскальної політики Української держави була характерна хаотичність у зміні системи оподаткування, відбувалося почергово зменшення, або збільшення розміру податків. Наприклад, ставки акцизного збору і базова ставка податку з доходу (прибутку) змінювалися декілька разів» а максимальна ставка прибуткового податку піднялась майже до 90% у 1993 р. Нестабільністю податкової політики пояснюється, насамперед, невизначеність напрямів переходу до ринку. В 1992 р. був взятий курс на прискорене входження України у ринкову економіку, що вимагало проведення лібералізації податкової системи., Результатом такого курсу стала нестача бюджетних коштів для задоволення соціальних потреб. У другій половині 1992 р. податковий тиск на підприємства посилився. На валовий доход підприємств була встановлена базова ставка у розмірі 18%. У першому кварталі 1993 р., коли відбулося повернення до оподаткування прибутку, ставка податку визначалась на рівні 30%, що відповідало бажанню уряду зменшити податковий тягар для підприємств і створити умови для зміцнення їх фінансового становища. Однак оподаткування прибутку за вказаною ставкою значно зменшило надходження до бюджету. Починаючи з другого кварталу 1993 р. уряд повернувся назад до оподаткування валового доходу за ставкою 18%. Однак і це не змогло забезпечити необхідні надходження до бюджету, тому ставку оподаткування було збільшено до 22%. Таким чином, збільшення ставки податків зумовлювалося потребами бюджету, кошти з якого були необхідні для реалізації програм соціального захисту малозабезпечених верств населення. Зменшення ж податків зумовлювалося спадом виробництва, що сягнув критичної межі.

У першій половині 90-х років низьку ефективність мала і така складова фіскальної політики в Україні, як державні видатки. Вони були значно вищими від запланованої суми. За даними Світового банку, у 1992 р. загальні кошти на соціальний захист (пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги) виділялися у розмірі понад 40% валового національного продукту (або становили 2/3 загальних витрат держави, соціальних фондів та обласних бюджетів). Це значно перевищувало заплановані 25% валового національного продукту, що призначалися в 1989-1990 рр. на соціальні потреби. Подібне повторилося й у 1993-1994 рр. Це багато в чому спричинило подальшу інфляцію і, відповідно, нове зростання соціальних видатків. За результатами дослідження "Україна. Соціальна сфера у перехідний період", проведеного Світовим банком, жоден уряд у світі на початку 90-х років не мав такого тягара соціальних витрат, як український.

 Отже, навіть високо розвинуті країни світу не можуть дозволити собі таку велику частку витрат з державного бюджету не соціальні видатки, як Україна 1992 р. У наступні роки ситуація не змінилася на краще.

Все більша частка національного доходу перерозподіляється в Україні через державний бюджет: якщо 1992 р. бюджетні витрати

становили 61,7% національного доходу, то 1993 р. цей показник зріс до 73,2, а 1994 р. - 85%. Проте (як це не здається парадоксальним) коштів на фінансування соціального сектора економіки постійно не вистачає. Наприклад, за дев'ять місяців 1994 р. фінансування освіти з бюджету становило 64,4%, медицини - 68,8, науки - 60, культури - лише 30% запланованих видатків .

Надзвичайно висока частка витрат на соціальні потреби 1992-1994 рр. зумовлена тим, що держава змушена була взяти на себе соціальні функції, які раніше виконували соціалістичні підприємства. Ситуація погіршувалась у зв'язку зі спадом виробництва на державних підприємствах (скороченням валового національного продукту, починаючи з 1989 р.) та індексацією доходів малозабезпечених верств населення і працівників держсектора, розміри якої вийшли за межі фінансових можливостей національної економіки і державного бюджету. 

Внаслідок непродуманої фіскальної політики в Україні крім спаду виробництва почалися гіперінфляційні процеси. Реальністю стала стагфляція, що негативно відбилося на обсязі та якості споживання продуктів населенням. Близько 90% працюючих отримували зарплату нижчу від середньої, а за жовтень 1994 р.