Вплив світової фінансово-економічної кризи на фіскальну політику України

Таким чином, із метою подолання проявів фінансової кризи уряд повинен прийняти програму антикризових заходів, яка, серед іншого, повинна передбачати затвердження основних напрямів фіскальної політики на найближчу перспективу. Їх обґрунтування має врахувати найімовірніші методи запозичення коштів для покриття дефіциту державного бюджету. Також необхідним є проведення попередньої експертної оцінки варіантів модернізації податкової системи, що закладаються до програми. Така експертиза повинна здійснюватися з урахуванням того, що дослідження функціонування податків не можуть ґрунтуватися на дискретному вивчені їх впливу еа соціально-економічні процеси в окремі проміжкі часу, оскільки останнє можливе тільки в умовах абсолютно стабільного суспільства. 

 

 

Фіскальна політика - це головний інструмент, за допомогою якого демократична держава управляє ринковою економікою. Ми повинні визнати, що цей інструмент в Україні використовується неправильно. За 18 років незалежного керування в країні не вдалося сформувати навіть повноцінне податкове законодавство. Дотепер відсутній цілий ряд необхідних законодавчих актів. Наприклад, замість закону про місцеві податки й збори діє Декрет уряду 1993 року, замість закону про спрощене оподатковування - Указ Президента від 1998 року. Немає й закону про податок на нерухомість. 

Невдачею закінчилися спроби налагодити оподаткування операцій у вільних економічних зонах, техно- і промислових парках. Держава не змогла створити стрункої системи пільг і преференцій фіскального характеру для вітчизнянх машинобудівників і іноземних інвесторів. У результаті всі відповідні пільги були скасовані в 2002-2005 роках. 

Тим часом, наявність законів про податок на нерухомість, місцевих податках, системі пільг для інвесторів і депресивних територій, передбачено як базовим законом про систему оподатковування, так і самою логікою податкової реформи 1996-1998 років. Таким чином, протягом останніх десяти років цілі сектори української економіки або взагалі нормально не адмініструвались податковою службою (рентні й ресурсні платежі, місцеві податки), або адміністрування податків було неадекватним. Одним зі слідств став ріст корупції й криміналізації цих секторів.

Податкове законодавство не відповідає потребам і запитам української економіки й суспільства, і ця неадекватність особливо підсилилася в період кризи. Автори наших законів начебто б старанно копіювали європейські зразки. Однак вони не врахували різниці в стані наших економік. Запозичені ставки ПДВ, податку на прибуток і податок на доходи фізичних осіб припускають більші обсяги накопиченого капіталу, розвитий фондовий ринок і систему державного замовлення. В Україні всіх цих елементів немає. От і вийшло, що, наприклад, закон про податок на прибуток підприємств із низькими ставками амортизації, відсутністю стимулів для вкладень у дослідницькі й конструкторські роботи, модернізацію й ремонт устаткування зручний тільки для галузей сфери послуг. Але він же приводить до деградації реального виробництва. 

Десятирічна практика застосування цього закону показала, що ті або інші галузі промисловості (аграрний сектор, металургія, автомобільна промисловість, суднобудування тощо) розвиваються тільки після ексклюзивних рішень про те, що закон на прибуток на них не поширюється, або вводяться пільги по цьому податку. У Європі така модель податку на прибуток була уведена піввіку назад - для боротьби з надвиробництвом товарів і переорієнтації бізнесу в нові сфери економіки, як правило, пов'язані із сектором послуг. Але перед Україною сьогодні стають зовсім інші, часто протилежні проблеми.

Така ж ситуація склалася й з податком на додану вартість. Цей податок був уведений у Франції після Другої світової війни. Його завданням було стримувати надвиробництво товарів і контролювати споживання в тих або інших секторах. Робилося це за допомогою маніпулювання ставкою податку. Наприклад, ставка ПДВ диференційована по типах товарів. У нас же застосовуються тільки дві ставки - 0% і 20%. Ще однією причиною введення цього податку в країнах Європи було прагнення стимулювати експорт товарів. В Україні ж цей податок стимулює розвиток тільки галузей з низькою доданою вартістю. У той же час нинішній ПДВ уповільнює розвиток галузей з високою доданою вартістю - адже чим більше підприємство генерує доданою вартістю, тим більше високий податок воно сплачує. 

Українська версія ПДВ має ще декілька неприємних нюанси. Від нього більше страждають малозабезпечені громадяни, що частина своїх доходів витрачають на товари й послуги, оподатковувані ПДВ. У той же час, видатки людей з надвисокими доходами - покупка цінних паперів, прямі інвестиції, банківські депозити - цим податком не обкладаються. Також цей податок негативно впливає на фонд заробітної плати. Адже чим більше в підприємства фонд оплати праці, тим більше це підприємство сплачує ПДВ. Відповідно, для того щоб знизити ПДВ, підприємство повинне мінімізувати свої видатки для фонду оплати праці, що часто трапляється у вигляді зарплати в конвертах. 

Також практика останніх десяти років показує, що швидше всього ростуть ті галузі, які ПДВ фактично не платять. Це - экспортноориієнтовані підприємства, для яких ставка ПДВ становить 0%. Це аграрні підприємства, які мають пільги. Це банки, які не платять ПДВ зі своєї основної діяльності. Це, нарешті, і торгівля, що має можливість ухилятися від сплати ПДВ. А от підприємства, які змушені платити податок по повній ставці, розвиваються набагато повільніше або взагалі деградують. 

Неадекватність податкового законодавства збільшується особливостями існування податкової служби в Україні. Чинний закон про державну податкову службу й всі підзаконні акти, прийняті на його базі, засновані на політичних реаліях кінця 90-х років, коли ГНАУ було підзвітно особисто президентові й ні фактично, ні формально не входила до складу уряду й не підкорялася міністерству фінансів. Зараз ситуація принципово не змінилася. Зокрема, дотепер діє наказ Мінфіну про те, що глава ДПСУ самостійно й без узгодження з міністерством здійснює кадрову політику в своєму відомстві. Хоча це прямо суперечить нормам закону про Кабінет Міністрів України. У результаті реальні фіскальні правила для окремих регіонів або галузей визначають не стільки законодавством, скільки політичними домовленостями й кадровими призначеннями. 

Зовсім ясно, що фіскальна політика країни повинна бути терміново адаптована до реальних потреб країни. Але така реформа не може відбутися як самостійна й самодостатня ініціатива. Вона повинна стати частиною реформи всієї системи й навіть всієї економіки. 

Головною метою фіскальної політики повинне стати зниження податкового навантаження для галузей з низькою доданою вартістю, орієнтованих на експорт. Необхідно створити таку політику підтримки високотехнологічних галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, за рахунок нетехнологічних экспортоорієнтованих галузей. Наприклад Китай, у цій країні нульова ставка ПДВ при експорті поширюється тільки на високотехнологічну продукцію, а експорт сировини й напівфабрикатів обкладається ставкою в 5, 10 або 15% плюс високе експортне мито.

Щоб створити обновлену фіскальну політику в Україні, потрібно для початку ввести в дію Податковий кодекс. Це зніме багато внутрішніх протиріч податкового законодавства. Наступним кроком повинна стати амністія капіталу. Без цього перехід до оподатковування пасивних доходів (капіталу) неможливий. Податкова амністія повинна бути обмежена в часі (півроку або рік), а процедура максимально спрощена. І, що саме головне, амніструватися повинні не тільки й не стільки доходи, хоча й вони теж, скільки активи у всіх формах - як в Україні, так і за кордоном. Тобто, підлягають легалізації й декларуванню кошти всіх видів, цінні папери всіх видів, зобов'язання платника й зобов'язання перед платником, земля й нерухомість.

І, звичайно, потрібно привести всі податки - особливо, на прибуток і додану вартість - у відповідність із інтересами народного господарства України. 

Проведення податкової реформи й прийняття Податкового кодексу є необхідною умовою для правильного функціонування фіскальної політики в Україні. 

 

 

Цілі фіскальної політики часто відображають інтереси різних соціальних груп суспільства, і тому координація цілей зводиться до узгодження цих інтересів.

Засоби економічної політики поділяються на економічні та адміністративні. Політика будь-якого напряму - бюджетно-податкова, грошово-кредитна, соціальна, зовнішньо-еконмічна - має специфічні засоби (інструменти регулювання).

Існують два погляди на ефективність економічної політики: стратегія активізму та дотримання усереднених правил реалізації економічної політики.

Фіскальна політика опосередковує рух доходів та витрат, впливаючи на нього вилученням податків та державними витратами.Важливими елементами державних витрат є закупівля товарів і послуг та соціальні трансферти. Кожен з них по-різному вплиє на макроекономічний кругообіг.

Так само по-різному впливають на макроекономічну рівновагу прямі(на доходи) та непрямі(на споживання) податки. Податки на доходи змінюють попит на ресурси. Податки на споживання збільшують загальний рівень цін і скорочують випуск.

Засоби фіскальної політики-державні закупівлі, трансферти та податки - використовують для забезпечення повної зайнятості і стримування інфляції.

З викладеної інформації можна зробити висновок, що податковий механізм в Україні потребує деякої корекції і змін.

Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва. 

Тому з одного боку, дана політика є ефективним інструментом в стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції, а з іншого – вона може викликати бюджетний дефіцит і породжувати державну заборгованість та інфляцію. Розглянута сфера економіки держави повинна бути строго регульована і здійснювати своє функціонування в розрахунку пропорційного співвідношення до загального суспільного середньосоціального рівня життя населення.

 

 

1. Базилевич В.Д., Л.О. Баластрик “Економіка”, К. 1997р.

2. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998.с. 305-321.

3. Бурда М., Ч. Виплош “Макроекономіка – європейський контекст”, К., Основи, 2002.

4. Василик, Павлюк, „Державні фінанси України” – 2004.

5. Вініченко І.І., Дацій Н.В., Корецька С.О. “Мікроекономіка”

6. Лагутін В.Д. „Монетарна і фіскальна політика в стратегії економічного зростання” / Фінанси України, 2003, №8 ст. 11-18.

7. Марцин В.С. Роль заощаджень у трансформації економіки.// Фінанси України. 2002, - №4. –С.85-93.

8. Мельник П. Удосконалення податкової політики та управління державним боргом.// Економіст. –– 2003. –– №4. –– с. 24-27.

9. Мишкін Ф. “Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків”: Пер. з англ. – К.: Основи, 1999.

10. Мітюков І.О. Державний борг України і бюджетна політика в 2004 році.// Фінанси України. –– 2003. –– №3.

11. Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 181-194.

12. Самуельсон П. “Економіка”, Львів “Світ”, 1993р.

13. Ткаченко О. Сучасний стан банківської системи та необхідність інтеграції до ЄС.// Актуальні проблеми економіки. – 2003. - №6 – С.15

14. Шаблиста Л.М. „Податки як засіб Структурної перебудови економіки”. – К. : Ін – т економіки НАН України, 2000.

15. Економіст. – 2005. - №10. – С.-52-54

16. Фінанси України, журнал №1, Січень – 2006, Київ.

17. Урядовий кур’єр. №13-14. 2003, 22 січня

18. Фельцгольц М. Інфляція і фіскальна політика в Україні // Ринок цінних паперів України 2006 - №1-2, c.11-18

19. Мельник В.М. Фіскальна політика держави в умовах фінансової кризи// Фінанси України – К 2008 №11 с. 11-17

20. Кушнаренко О.М. Фискальный ответ глобальному кризису // Банковские услуги. – Москва, 2009 - №6 с.5-13