Виборча система та виборче право по виборам народних депутатів України

б) мажоритарна виборча система абсолютної більшості – це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним визнається той кандидат чи список кандидатів, що отримали у виборчому окрузі більше половини від загальної кількості поданих голосів виборців (50% + один голос), внесених до виборчих списків. За цією системою встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Як правило, обов'язковий відсоток присутності виборців складає 50% (вибори президента), інколи – 25% або інша кількість виборців.

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне) ;

альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддасться найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів

в) мажоритарна виборча система кваліфікованої більшості – це досить рідкісний різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним вважається той кандидат чи список кандидатів, що отримали не менше від заздалегідь встановленої законом більшості голосів виборців. Кваліфікована більшість зазвичай перевищує абсолютну більшість, але може бути й іншою (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо всіх голосів). Наприклад, кандидату у депутати нижньої палати парламенту Чилі та кандидату на посаду Президента Азербайджану, щоб бути обраним, необхідно отримати в першому турі не менше 2/3 голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а кандидату на посаду Президента Коста-Ріки відповідно до ст. 138 Конституції цієї країни необхідно набрати 40% + один голос виборців. Якщо в першому турі жоден із кандидатів не набрав кваліфікованої більшості голосів, то проводиться другий (іноді і більше двох) тур виборів, в якому вимоги до більшості знижуються. Нерідко за цією системою обраним стає кандидат, за якого проголосувала меншість виборців. Тому вона ще менш результативна, ніж система абсолютної більшості і тому використовується зазвичай для обрання парламентом президента у парламентарній республіці.

Пропорційна виборча система – це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. [ 6. с. 91]

Вибори із застосуванням цієї системи завжди проводяться або у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, або у багатьох багатомандатних виборчих округах і балотуються на таких виборах не окремі кандидати, а списки кандидатів у депутати від політичних партій. При цьому депутатські мандати по кожному виборчому округу розподіляються пропорційно до кількості поданих за них голосів виборців. Тобто виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за весь список кандидатів від певної політичної партії.

Розподіл мандатів усередині партійного списку здійснюється за двома основними правилами:

а) правило «зв'язаних (жорстких) списків» – це коли порядок розташування кандидатів у списку визначається самою політичною партією, а виборець голосує не за конкретного кандидата, а за список у цілому. Тобто виборець не має право внести зміни до списку, що дає змогу політичної партії провести до парламенту будь-якого кандидата, поставивши його на чолі списку в тому окрузі, в якому вона має гарантовану кількість голосів. Такий підхід посилює владу партійної еліти, яка вирішує, хто займе перші місця у списку. Це правило діє в Албанії, Естонії, Ізраїлі, Росії та ін. ;

б) правило «вільних (гнучких) списків» – це коли розташування кандидатів у списку проводить виборець, використовуючи преференційне голосування. Тобто у виборця є можливість висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, внесених до списку, проставивши проти їх прізвищ відповідну позначку і тим самим показати, кого з кандидатів він бажає бачити обраним у першу чергу, кого – у другу тощо. Це правило діє в Австрії, Бельгії, Італії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, Швейцарії і багатьох інших країнах.

Крім того, існують пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому,