Виборча система та виборче право по виборам народних депутатів України

Для пропорційного розподілу мандатів використовують метод виборчої квоти чи метод дільників.

Виборча квота

Це найменша встановлена чинним законодавством частка голосів виборців, яка необхідна для обрання одного депутата. Здебільшого ця частка становить 4-5% голосів виборців, але бувають відхилення від цього показника у різних країнах у межах від одного до 10% і більше. Наприклад, у Нідерландах – 0, 67%, Ізраїлі – 1%, Данії – 2%, Аргентині – 3%, Болгарії – 4%, Росії та Україні – 5%, Єгипті – 8%, Туреччині – 10%, а в Угорщині виборчий бар'єр складає 5%, якщо утворено блок з двох партій – 10%, з трьох – 15%. Іноді питання щодо запровадження «загороджувального пункту» вирішується конституційною нормою. Так, ч. 1 ст. 152 Конституції Португальської Республіки 1976 р. забороняє запроваджувати загороджувальний пункт. Це означає, що партії, які не набрали відповідного відсотка голосів виборців, не беруть участі у розподілі депутатських мандатів і не отримують представництва у парламенті. Тобто голоси виборців, подані за такі партії, не враховуються при визначенні виборчої квоти.

Різновидами виборчої квоти є природна виборча квота та штучна виборча квота.

Природна виборча квота обчислюється діленням числа голосів виборців у виборчому окрузі, поданих за списки кандидатів у депутати від політичних партій, що подолали загороджувальний бар'єр, на число мандатів в окрузі. Цей спосіб вперше запропонував англійський адвокат Томас Хер (1855 р.), і він характерний для Болгарії, Естонії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, України та деяких інших держав.

Штучна виборча квота обчислюється діленням кількості поданих по виборчому округу голосів на кількість депутатських мандатів в окрузі з послідовним додаванням до останнього по одиниці, поки не буде розподілено всі мандати. Ця квота обчислюється із застосуванням методу Г. Друпа (1868 р.) або методу Е. Гогенбах-Бішофа (1888 р.). Наприклад, під час виборів до Національної Ради Австрійської Республіки застосовується штучна виборча квота швейцарського вченого Едуарда Гогенбах-Бішофа, яка вираховується за формулою:

О. = х: (у + 1)

де х – кількість голосів виборців по округу, у – кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Метод дільників

Полягає у послідовному розподілу голосів, що були подані за кожний партійний список, на певні дільники. Наприклад, у п. 1 ст. 155 Конституції Португальської Республіки 1976 р. встановлено, що «депутати обираються за системою пропорційного представництва і на основі методу найбільшої середньої д'Ондта». Цей метод запропонував бельгійський математик Віктор д'Ондт (1882 р.), згідно якого число голосів, отриманих за кожним партійним списком у виборчому окрузі, ділиться на послідовний ряд цілих чисел, починаючи з одиниці, до цифри, що відповідає числу списків. Отримані частки розміщуються у порядку зменшення. Частка, порядковий номер якої відповідає кількості мандатів, що розподіляються, є спільним дільником. Кожна політична партія дістає за списком стільки мандатів, скільки разів спільний дільник вкладається у кількість отриманих за списком голосів. Цей метод та його різновиди застосовуються в Аргентині, Бельгії, Латвії, Німеччині, Польщі, Португалії, Росії, Швеції.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

* забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

* скорочує кількість «неврахованих» голосів виборців. Навіть при використанні виборчого барєру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

* дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним) ;

* стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

* слабкий звязок кандидата у депутати з виборцями;

* залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

* породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою як наслідок негативно впливає на стабільність роботи останнього;

* сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

* потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

Західний політалог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

* пропорційне представництво сприяє прояву збоку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

* у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

* партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персонали лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації [7, 645 с. ].

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву «закону М. Дюверже». Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до «корисного» (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, «пропадуть». В цьому проявляється своєрідний «психологічний ефект» виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені обєднуватися із однією з партій –