Загальна характеристика унітарної держави

Централізовані держави можуть надавати досить широку самостійність низовим органам управління. Однак у них середні рівні управління не мають значну автономію й безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центральними органами управління[2, 14].

Також є держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Африки значна роль у здійсненні влади на місцях належить родо-племінним вождям. Крім того, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж прикриттям для всевладдя на місцях.

На основі цих форм правління організується і третій тип державного устрою – змішаний, властивий системам самоврядування Італії та Норвегії.

Унітарна держава, залежно від етнічного складу, може бути[9, 115]:

- національною (Франція, Естонія, Японія) ;

- багатонаціональною (Китай, Афганістан).

Унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, які є суб'єктами федерації. Так, наприклад будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

Федерація являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну держава. Такими державами є Російська Федерація, Канада, Австрія, Індія і т. д.

Федерація як особлива форма державного устрою почала виникати разом з появою в XVII-XVIII століттях республік на хвилі буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації можуть служити Сполучені Штати Америки.

Залежно від принципу формування розрізняють наступні види федерацій[9, 121]:

а) адміністративні, де в основу розподілу території покладені щільність населення, рельєф місцевості, запаси корисних копалин й інші територіально-економічні ознаки (США, Мексика) ;

б) національні, основою територіального розподілу служить етнічний склад населення (Югославія).

Конфедерація – це державний союз держав. Тобто жодна з держав-членів конфедерації не втрачає свого державного суверенітету, а частини конфедерації не тільки мають свої органи влади й управління, але найчастіше зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т. д.

Конфедерація виникає, як правило, на недовгий строк, для вирішення певних суспільних цілей (об'єднання зусиль у тій або іншій сфері людської діяльності: зовнішній або внутрішній політиці, військовій справі, культурі або мистецтві, економіці тощо). Як правило, конфедерація не має власних органів управління, найчастіше створюються консультативні, спостережні або контролюючі органи.

Основна відмінність федеративної та унітарної форми державного устрою показана на рис. 2.

Рис. 2. Відмінності між федеративною і унітарною формами державного устрою.

 

Однак останнім часом погляди на конфедерацію як на один з видів форми державного устрою почав змінюватися. Багато авторів вважають, що конфедерація не є самостійною державою, а всього лише співдружністю, союзом абсолютно незалежних держав, створеним для досягнення певних конкретних цілей (оборона від спільного ворога, економічний розвиток, політичне об'єднання і т. д.).

Перераховані вище три форми державного устрою є основними, але ще існує особлива форма асоційованого державного об'єднання, іменована співдружністю. Тут суверенні і незалежні держави виступають стосовно об'єднань у якості «асоційованих учасників»[1, 162].

Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі у вигляді Європейського Співтовариства. При існуванні економічних передумов (загального ринку) і єдиного правового середовища (створеного, зокрема, судом ЄС у Люксембурзі), відбувається поглиблення державної інтеграції, що може виразитися в переході до конфедеративного державного устрою, а то й до федеративного державного утворення (інтеграційні процеси останніх років у рамках Європейського Співтовариства говорять про те, що його країни крок за кроком наближаються до рівня державної інтеграції, характерної для федерації).

 

 

Для країн з унітарною формою державного устрою характерна наявність наступних ознак:

1. На території унітарної держави діє одна конституція на всій території без винятків або обмежень, тому що всі адміністративно-територіальні одиниці держави мають рівний правовий статус[12, 93].

У ній визначаються принципи розмежування повноважень між центральною владою й територіальними одиницями вищого рівня, адміністративно-територіальний поділ, форма державного устрою (за замовчуванням), компетенція глави держави, правове положення особистості, форма правління, структура вищих органів державної влади.

Але існує і виключення із правила – це Конституція Великобританії й Нової Зеландії, там діє “неписана” конституція. Її приписи розміщені не в одному документі а у величезному їх числі (нормативно-правові акти, правові й традиційні звичаї).

2. Єдина система вищих органів державної влади (глава держави, уряд, парламент), юрисдикція яких поширюється також на територію всієї країни. Органи місцевого самоврядування можуть видавати тільки ті закони, які мають підрядний характер і не суперечать Конституції, а також діям центральних органів влади. Дії органів місцевого самоврядування напряму підлягають главі держави, уряду та парламенту[12, 95].

3. Однопалатний парламент. Вони діють у половині держав Європи, таких як Фінляндія, Угорщина, Болгарія, Данія, Швеція та ін. Але існують і виключення, наприклад, Франція, Іспанія, Італія, Польща тощо. Верхня палата парламенту формується за політико-адміністративними територіальними одиницями. Наприклад: Французький парламент складається із двох палат: нижньої – Національних зборів і верхньої – Сенату[12, 96].

Протягом тривалого часу переважна більшість парламентів були двопалатними, однопалатні парламенти були винятком (Данія, Люксембург, Фінляндія, Гватемала, Парагвай, Нова Зеландія). Однак у цей час більшість парламентів – однопалатні.

4. Складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом